Битва за Європу
Досі розбіжності не призводили до істотних прикрощів. У минулому ЄС пережив не одну політичну кризу, були й серйозніші за нинішню. І в усіх подібних випадках країни-учасниці віддавали перевагу компромісу перед розривом. Швидше за все, так вони вчинять і зараз. Згладити гострі кути останньої кризи нескладно: можна стверджувати, що істинні причини розбіжностей, якщо придивитися, не такі вже й серйозні. Корінь проблеми в тому, що відповідно до проекту конституції Євросоюз отримає спрощений спосіб голосування більшістю голосів у Раді Міністрів. Згідно з механізмом, прийнятим три роки тому на саміті ЄС у Ніцці, кожна з країн наділена кількістю голосів, визначеною відповідно до чисельності її населення, а малі країни захищені підвищувальним коефіцієнтом порівняно з великими країнами. Цей підхід відомий як система прийняття рішень кваліфікованою більшістю голосів. За цією системою для прийняття рішення потрібна підтримка 50% країн, 62% населення ЄС і близько 72% їхніх голосів, розрахованих з урахуванням підвищувальних коефіцієнтів. Запропонована система виключає пропорційне голосування. Кожна країна матиме один голос, а для прийняття рішення більшістю знадобиться підтримка 50% країн та 60% населення ЄС.
Нова система простіша і зрозуміліша; можливо, вона демократичніша. Але з погляду арифметики вона менш прихильна до малих країн, оскільки позбавляє їх підвищувальних коефіцієнтів. Вона не так прийнятна для Іспанії та Польщі, оскільки після Ніцци вони мали майже стільки ж голосів, скільки Німеччина, хоча населення кожної з цих країн удвічі менше, ніж у Німеччині.
Це й спричинило суботній провал: Іспанія та Польща не захотіли відмовитися від привілеїв при голосуванні, отриманих у Ніцці. Але якби це було реальною причиною, вихід би знайшли шляхом переговорів. Суперечка з приводу правил голосування шляхом простої більшості послугувала, швидше, лише приводом, за яким стоять істотніші розбіжності щодо майбутнього ЄС.
Перша причина (але про неї не говорять) — це гроші. Поляки самовпевнено заявляють, що висловлюють не тільки свою власну думку, але й думку всіх малих країн ЄС. Факти свідчать про інше. Дві третини свого бюджету ЄС витрачає на сільське господарство і розвиток бідних регіонів. Іспанія, нарівні з Португалією, Грецією та Ірландією, — найбільший бенефіціар за обома статтями, і Польща, ще одна бідна країна, також сподівається влаштуватися біля годівниці. Відомо, що реформу сільської політики відкладають вже кілька десятиріч, а суть реформи — урізування субсидій. Але змін не буде без належної більшості у Раді Міністрів. Тому Іспанія з Польщею і не хочуть відмовлятися від привілеїв.
Політичні розбіжності набагато серйозніші. Який ЄС потрібен його членам — нинішнім і майбутнім? Чи потрібна їм політична інтеграція? Чи захочуть вони створити федеративний Союз у майбутньому? Або їм потрібна зона вільної торгівлі на основі міждержавних угод? Ці питання стали гострішими з прискоренням процесу розширення, частково через вагому кількість новачків, але головним чином через те, що країни-претенденти з Центральної Європи не знайомі з повчальним досвідом єднання, набутим діючими країнами ЄС за останні 50 років. Крім того, цей досвід не був безхмарним.
У 1950-му, коли ЄС щойно з’явився, політичне питання було відносно простим. Простою була й відповідь: великі країни — Франція, Німеччина та Італія — взяли на себе вироблення певних спільних рішень, оскільки, як і раніше, вважали себе незалежними. Три малі країни Бенілюксу — Голландія, Бельгія та Люксембург — погодилися з таким процесом прийняття рішень, оскільки вважали, що він найбільше відповідає їхнім національним інтересам. І через роки вони продовжують вірити, що інтереси малих країн найкраще захищає принцип прийняття рішень більшістю голосів.
Десять нових членів ЄС не мають досвіду Нідерландів, Бельгії та Люксембургу. Проблема не в тому, що вони економічно менш розвинуті, або їхні політичні інститути відрізняються або корумповані. Справжня проблема ЄС — відсутність у десяти нових країн ознак бажання набути такого досвіду у зв’язку з незгодою з нинішніми учасниками союзу щодо істинних цілей загальноєвропейських починів. Але чи мають єдність щодо цілей європейських починів нинішні члени ЄС? Шкода, але її немає — відтоді, як 30 років тому до них приєдналася Британія.
Велика Британія довго опиралася єднанню Європи. Тоні Блер каже, що центром Європи бачить Британію. Але це лише слова: Тоні Блер навіть не уявляє, що таке центр Європи. Питання в іншому — чи хочуть нові країни ЄС тіснішого політичного єднання? Або їх влаштує безмитна Європа, політично підпорядкована США? Ось ті питання, які поставив зрив переговорів щодо конституції у Брюсселі.
Ян ДЕВІДСОН — радник та оглядач Європейського центру політики у Брюсселі, в минулому оглядач газети Financial Times.
