Черговий іспит: яка оцінка?
Чергова, звична вже перевірка України Радою Європи на предмет виконання зобов’язань, взятих на себе ще чотири з гаком роки тому. Тепер — вже під новим гаслом, новим предметом занепокоєння — референдум, призначений на 16 квітня. Плюс — результати виборів.
Черговий доказ того, що, з погляду західної демократії, в Україні не все гаразд, і вона контролюватиметься ще довго, скільки вважатиметься за потрібне. Причому, якщо раніше українська влада з боєм відстоювала своє право виглядати в очах Заходу опудалом і кожного разу, коли збиралася сесія Парламентської Асамблеї РЄ, переживала ганьбу через наявність у своєму законодавстві неприпустимої для Західної Європи смертної кари, то тепер ідеться вже про дещо інше. Про застосування демократичних теорій на практиці. Що за радянських часів трактувалося б дуже просто — як втручання у внутрішні справи суверенної держави.
Постійні інспекції та доповіді Ради Європи за їхнiми результатами можна було б кваліфікувати як своєрідний іспит на зрілість, притому екзамен учня, до якого апріорі ставляться з великою мірою недовіри, і небезпідставно. В очах так званих старих демократій Україна ще довго виглядатиме не завжди розумним учнем-початківцем, що не може збагнути очевидних істин. Тому на червневій доповіді Ради Європи, як пообіцяла головний інспектор РЄ з «українського питання», доповідачка Ганне Северінсен, прозвучить все, що можливо — і про стан демократії, і про внутрішньополітичну ситуацію, і про законодавчі моменти, і про ситуацію з меншинами, і таке інше. І оскільки ми, здається, хочемо, щоб нас насправді вважали зразковим учнем, то очевидно, доведеться прислухатися, а не постійно кивати на боротьбу між добрим президентом та поганим парламентом.
Маючи, звичайно, на увазі, що Рада Європи — мабуть, не найвпливовіша європейська інституція. Але одна з тих небагатьох, до яких Україну допущено. І маючи на увазі, що Україна — не Росія, до якої ставляться і з острахом, і з одночасною повагою, і з інтересом до її природних запасів.
Україна все ще сприймається як нове, не зовсім зрозуміле явище на світовій сцені. Втім, це явище з часом може стати «своїм». Зокрема, віце-президент датського інституту міжнародних відносин Ніколай Петерсон, як і Ганне Северінсен та й деякі їхні французькі та німецькі колеги, цілком переконаний, що з часом Україна зможе не просто претендувати на членство в Європейському Союзі, але й обігнати на цьому шляху Туреччину, яку на грудневому саміті ЄС у Гельсінкі було визнано як країну-кандидата. Причина — зокрема і в тому, що Україну вже, принаймні в колах експертів, починають трактувати як країну, що все ж таки належить до Європи — на відміну від Туреччини, яку здебільшого називають «надзвичайно важливою для Європи». Але беззаперечно «своєю» Україну не визнають — і через радянське минуле, і через інші психологічні моменти, і через те, що сьогодні вона все ще виглядає, за словами одного з французьких експертів, «Росією без Чечні». Як у свій час СРСР називали «Верхньою Вольтою з ракетами».
Зрештою, навряд чи Україні варто з піною на губах доводити, що вона не менш, ніж, припустимо, Болгарія, гідна бути кандидатом на вступ до ЄС. Краще б домогтися того, щоб Рада Європи більше не висловлювала свого занепокоєння, — і тоді стане очевидно, що серед «старих демократій», і не лише в Австрії, теж не все гаразд, краще б не давати причин для публікацій «Файненшнл Таймс» на тему розкрадання кредитів МВФ, краще б створити умови для економічного буму. І тоді дійсно буде доведено, що Європа це не лише Захід, та її майбутнє великою мірою залежить і від нас.
