Чому необхідна єдність
Трохи більше як рік тому Америка купалася у міжнародній солідарності, яку викликали до життя злочини 11 вересня 2001 року; весь світ захоплювався виключно ефективною воєнною акцією США, що дозволила скинути режим талібів в Афганістані. Роком пізніше в світі залишається, можливо, лише одна країна, в якій громадська думка однозначно підтримує передбачувану війну США проти Іраку.
По обидва боки Атлантики накопичується злість, безпрецедентна у своєму неподобстві, і сьогодні єдності НАТО загрожує реальна небезпека. Водночас американці, незважаючи на те, що офіційна влада заявляє про успіхи кампанії проти тероризму, вживають термінових заходів самозахисту від потенційних терактів, — що навряд чи може бути охарактеризоване як стратегічний успіх кампанії. То що ж пішло не так і що ще можна зробити в зв’язку з цим? Чому той очевидний факт, що Ірак не виконує резолюцій ООН, викликає так багато суперечок?
Є ціла низка причин, чому навіть серед близьких союзників спостерігається такий розлад, чому у всьому світі громадськість виступає проти цієї війни і чому вдома у США стільки невизначеності.
Перша стосується того, як уперше в ході невпевненої кампанії проти тероризму виникло іракське питання. Наголошення на «зміні режиму» з літа 2002 року і ранні ознаки того, що Сполучені Штати самі прагнуть вступити у війну, породили підозри, що подальше рішення США заручитися згодою ООН на примусове роззброєння Іраку було, по суті, прийомом, який будувався на очікуванні, що Саддам Хусейн виявиться однозначно непокірним. Довірі до США не допомогла звичка видавати підозри за безперечні докази порушень з боку Іраку.
Крім того, дане Сполученими Штатами визначення своїй «війні з тероризмом» багатьох за кордоном вразило як таке, що не стосується жодного політичного контексту. Очевидне небажання бачити зв’язок між близькосхідними терористами і політичними проблемами Близького Сходу розпалило підозри, що Сполучені Штати використовують кампанію проти тероризму переважно в політичних та регіональних цілях.
Більш того, не підтверджені фактами заяви про наявність зв’язків між Іраком та «Аль-Каїдою» також породили запитання, чи є ці нібито наявні (або налагоджувані сьогодні) зв’язки головною причиною політики США або, все більшою мірою, наслідком цієї політики.
Покращання обстановки жодним чином не сприяє очевидне, хоч і не заявлене схвалення президентом Джорджем Бушем-молодшим ідей ізраїльського прем’єр-міністра Аріеля Шарона стосовно того, як слід вчинити з палестинцями та з регіоном загалом. Європейська преса більш широко, ніж американська, коментує вражаючу схожість між нинішньою політикою США на Близькому Сході і рекомендаціями, які в 1996 році підготувала група американських прихильників ізраїльської партії «Лікуд» для тогочасного прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньяху. Та обставина, що ці прихильники сьогодні займають впливові пости в адміністрації США, вбачається як основа того, що Сполучені Штати хочуть воювати проти Іраку, готові погодитися на підрив розпочатого в Осло процесу примирення між Ізраїлем та палестинцями і так різко відкидають заклики європейців до спільних американо- європейських ініціатив з досягнення миру між Ізраїлем і палестинцями.
Те, як Сполучені Штати реагують на побоювання, висловлювані європейцями щодо війни проти Іраку, складає враження, що деякі керівники США плутають НАТО з Організацією Варшавського договору. Що ще гірше, радість у Вашингтоні стосовно європейського розколу щодо позиції США розпалює у європейців схильність до теорій змов.
Не тільки висловлюють підозри, що Сполучені Штати з радістю сприймають розкол Європи, але також деякі європейці починають вірити, що Сполучені Штати, головним чином під впливом тих політиків, які найбільше хочуть війни, фактично планують велике стратегічне перевлаштування союзів. Атлантичний альянс нібито замінять коаліцією неєвропейських держав, таких, як Росія, Індія й Ізраїль, кожна з яких виявляє особливу ворожість до різних частин мусульманського світу.
Нарешті, існує виправдана заклопотаність, що зайнятість Іраком, який на даний момент не становить безпосередньої загрози глобальній безпеці, затушовує необхідність відповідати на більш серйозну і справді насущну загрозу, яку становить Північна Корея. Розбіжності в ООН та тріщини в Атлантичному альянсі через продовження діяльності інспекторів ООН в Іраку не створюють заспокійливих прецедентів для того, щоб можна було впоратися з відкритою непокорою Північної Кореї.
Америка, яка вирішує діяти переважно самостійно щодо Іраку, цілком може, між іншим, опинитися також у цілковитій самотності, коли їй доведеться справлятися з витратами і труднощами післявоєнного періоду, не кажучи вже про широко поширену і все більш наростаючу ворожість за кордоном.
Ніщо з вищезгаданого не є аргументом на користь того, щоб дозволити Іраку «зірватися з гачка».Справді, можливо, доведеться застосувати силу, щоб досягти поставленої мети роззброєння Іраку. Але те, як і коли застосовується ця сила, повинні визначати в рамках більш широкої стратегії, з урахуванням ризику, що повалення режиму Саддама Хусейна може бути куплене дуже високою ціною для глобального лідерства Америки... Сполученим Штатам не варто займатися полемікою за принципом «око за око, зуб за зуб» зі своїми найважливішими союзниками. Це так само принизливо, як і руйнівно. Існує термінова потреба в тому, щоб на найвищому рівні було підтвердження пріоритетності Атлантичного альянсу як стержня світової політики Америки.
«Вашингтон пост», 19 лютого 2003 р., переклад inoСМИ.ru,
Збігнєв БЖЕЗІНСЬКИЙ був радником з питань національної безпеки при президентові США Джиммі Картері
