Чужим коштом не розбагатієш
Україна є не споживачем, а виробником стабільності та безпеки на континенті — так увесь останній час говорили її Президент, міністр закордонних справ, рідше — секретар Ради національної безпеки. Україна — держава-миротворець, і її контингент слугує справі миру в Боснії, а тепер слугуватиме в Косово. Дуже добре — бо це справді одна з тих деталей, завдяки яким і складається міжнародна репутація країни.
Уже офіційно повідомляється, що українська миротворча діяльність фінансуватиметься не лише самою Україною, а й НАТО, Сполученими Штатами та окремими країнами—членами Альянсу. От це вже добре з точки зору стану державних фінансів. І не надто добре з точки зору держави незалежної, позаблокової, нейтральної тощо.
Вся історія з українською миротворчою місією в Косово виглядала як марні спроби бідного родича привернути до себе увагу «грандів». «Гранди» не побажали слухати, що там у Києві пропонують з цього приводу — з погляду їхньої політичної логіки було бажано, щоб миру в Косово досягли ЄС та Росія. Грандів не засмутило, що Київ те ж саме пропонував значно раніше.
Тепер ідеться вже про великі гроші, які потрібно виділити на повоєнну відбудову. Спочатку зруйнованого війною Косово, потім — враженої напливом біженців Македонії, потім — інших країн регіону. Без сумніву, їх ділитимуть теж «гранди» — і Україні знову, як iз початком миротворчої місії в Косово, залишиться чекати, що своє вагоме слово скаже Вашингтон, який, власне, вважає, що витрати на війну були його, а витрати на відбудову мають бути європейськими.
І навряд чи французькі, німецькі, іспанські, італійські, британські та інші компанії будуть радіти можливій появі конкурента — попри всі слова про важливість залучення України до загальноєвропейської безпеки.
Миротворчість за чужі кошти — краще, ніж відсутність будь-якої присутності в регіоні, який вважається (принаймні за словами лідерів держави) стратегічно важливим для України. Але саме цей момент — чужий кошт — заздалегідь ставить державу у несамостійне положення, саме це змушуватиме ще довго дивитися на неї як на щось не надто значне, і отже, не надто серйозне.
Чужим коштом успіхів не досягнеш — це, мабуть, аксіома. Кредити МВФ та Світового банку, які б вони не були потрібні, не можуть бути чи не єдиним засобом існування країни. Допомога НАТО цілком доречна, якби Україна була принаймні на шляху до вступу до Альянсу, і яку можна розцінювати як визнання — зовсім без цієї країни обійтися все-таки не можна — не мала б бути постійним прецедентом.
Якщо держава дійсно розраховує на те, що її голос у міжнародному хорі буде твердим, упевненим і що його чутимуть.
