Чи буде відтворено «Велику Албанію»?

Політична карта Балкан знаходилася в стані перманентної зміни внаслідок інтересу великих держав, який вони виявляли до цього перехрестя європейських і азіатських доріг, супроводжуючи свої інтереси діями, які часто не враховували інтереси малих держав. Більш того, ці малі держави, по суті, ставали заложниками політики великих держав, їх «розмінною монетою».

Саме тому пошуки рішення встановлення остаточного миру затягувалися й багато дипломатів, які займалися миротворчою діяльністю, виходили не з інтересів народів, що населяють колишній югославський простір, а з інтересів тих країн, які вони представляли, і організацій, що стоять за ними.

І сьогодні Балкани залишаються в центрі уваги світової спільноти. Тут продовжуються зіткнення албанських екстремістів і сил правопорядку Македонії. Косовські проблеми Югославії непомітно переросли в албанські проблеми Македонії.

Все почалося з того, коли Косово стало міжнародним протекторатом, і командування КФОР, і цивільна місія ООН на чолі з Б. Кушнером в Косово послідовно проводили курс на відокремлення Косова, закриваючи очі й на терор албанських бойовиків проти неалбанського населення, і «видавлення» цього населення з території краю, точніше етнічне «очищення» краю від інородців. Поки в Бєлграді правив С. Мілошевич, цілі албанського етнічного націоналізму та його західних заступників співпадали.

Але ситуація почала різко мінятися після «жовтневої революції» в Югославії і приходу до влади прозахідних політичних сил. Західна підтримка нової бєлградської влади не могла не викликати в Косово побоювань, що бажана мета знову може виявитися примарною. Ось тоді великоалбанський націоналізм, випущений на волю західними заступниками, відмовився коритися хазяям і намірився нав’язати їм свою волю, використовуючи вже розучені прийоми, які показали свою ефективність.

Та інакше і не могло бути, оскільки достатньо було поглянути на сайт американської албанської ліги і зрозуміти, що все це почалося на Балканах не випадково. Карта, представлена на цьому сайті — ні що інше, як «Велика Албанія» часів другої світової війни, створена під патронатом Беніто Муссоліні й Адольфа Гітлера. У нормальної людини цілком зрозуміла реакція. Виходить, що НАТО і що всі, хто примкнув до боротьби проти Югославії, боролися за створення «Великої Албанії».

Не треба було багато розуму, щоб передбачити: беззастережна підтримка албанських сепаратистів в Косово і його відокремлення надихнуть всіх поборників «Великої Албанії». Заохочення албанського етнічного націоналізму проти сербського — погана політика. Один не кращий за інший, але, на жаль, все відбувається саме так.

Албанська община Македонії (23% усього її населення)— невіддільна частина єдиної югославської албанської общини, створеної Йосипом Броз Тіто, єдиного національно-культурного простору, непоміченого титульними націями і Заходом. У цей ареал входять албанські анклави на півдні Чорногорії (Плав, Гусіне), в Південній Сербії (Медведжа і Прешевська долина), Косово і Метохія, а також Західна Македонія. Природним центром тяжіння цього ареалу стало Косово, де албанська община в епоху Тіто мала в своєму розпорядженні величезні владні, економічні можливості, а Пріштінський університет був кузнею національно-мислячих албанських кадрів. На відміну від жителів власне Албанії, яка на довгі роки самоізолювалася від зовнішнього світу, їхні югославські одноплемінники в повній мірі могли користуватися такою перевагою тітовського режиму, як прозорість кордонів iз Заходом. Саме косовські албанці стали джерелом створення розгалуженої албанської діаспори в 60—80-х роках в Європі та США. Албанська община знаходиться в північній частині Греції, на неї також претендує рух за створення «Великої Албанії».

Тут потрібно згадати, що югославський Санджак (серби називають цей район Рашка) — це територія, що раніше входила до складу Османської імперії. Значну частину населення тут складають мусульмани. Санджак ніколи не був єдиним цілим і не визнавався особливим районом Сербії і Чорногорії.

19 липня 1999 р. Національне віче босняків Санджака прийняло Декларацію про право босняків на політичну й національну рівноправність і Меморандум про автономію Санджака і особливі відносини з Боснією і Герцеговиною. Ці документи були направлені в державні установи СРЮ, Сербії і Чорногорії.

На думку ініціаторів Декларації і Меморандуму, автономну область з особливим статусом Югославії повинні скласти території общин Нові Пазар, Тутін, Прієполля, Нова Варош, і Прібой в Сербії і Плієвля, Бієло Поле, Бєранє, Плав і Рожай в Чорногорії. Автономія повинна охопити законодавчу, виконавчу і судову владу, Санджак — отримати конституцію, президента, уряд і майже повну судову владу, очолювану Верховним судом.

Подані до обговорення документи передбачають також, що «територія Санджака буде демілітаризована», що «в Санджаку не можна вводити надзвичайний стан», що «кордони Санджака відповідно до конституції можуть бути змінені тільки волевиявленням громадян, вираженим на референдумі, в якому бере участь більше половини виборців». А оскільки ця югославська територія прикордонна, стикається з Косово і Албанією, і тут нині також накопичений достатній конфліктний потенціал, то можна чекати дестабілізації обстановки в Югославії. Мусульманське питання після створення Боснії і Герцеговини перетворилося з внутрішньої проблеми Югославії у міжнародну і в перспективі може стати дестабілізуючим як на постюгославському просторі, так і на Балканах в цілому.

Розпад СФРЮ на початку 1991—1992 рр. досить хворобливо вдарив по її албанському простору, розділивши дві її найбільші частини — косовську і македонську. Однак самі албанці ніколи не примирялися з цим фактом і, незважаючи на певну протидію з боку Бєлграда і Скоп’є, змогли зберегти основні зв’язки між собою і зберегти єдність албанського простору. Це і передбачає подальшу боротьбу за створення єдиної албанської держави.

Нині Македонію стрясають вилазки албанських екстремістів, з якими не можуть поки впоратися ані Югославія, яка вже без Мілошевича, ані НАТО.

Згода НАТО допустити, нарешті, югославську армію в демілітаризовану зону свідчить, що небезпека, нехай і з запізненням, почала усвідомлюватися в Брюсселі.

Як тут не пригадати дії західних ЗМІ: косовські албанці для Югославії борці за права людини, для Македонії — бунтівники. Що тут можна сказати? Адже не можна західним політикам і їхнім «рупорам» так себе поводити! Дивлячись на всі ці маніпуляції, дедалі більше переконуєшся, що нині «великі держави продовжують себе вести як гангстери, а малі — як повії».

Але ситуація в Македонії показує, що албанські екстремісти не вгамуються, поки не отримають дієвої відсічі. Європа і США, яким сама логіка подій нагадала про невивчені уроки історії, повинні, нарешті, зробити вибір між курсом на стабілізацію і «європеїзацію» регіону і заохоченням його перекроювання згідно з претензіями етнічних націоналізмів. Від цього залежить мир і стабільність на Балканах.

Сьогодні можна констатувати, що утворення нових держав на Балканах супроводжується болісним процесом створення нових національних меншин, які теж намагаються реалізувати свої права чи то на автономію, чи то на самовизначення, що загрожує великими потрясіннями всього регіону.

Хоч, виходячи із здорового глузду, ані принцип національного самовизначення, ані принцип національно-територіального поділу не є абсолютними. Багатонаціональні держави мають щонайменше стільки ж прав на існування, як і моноетнічні.