Чи має Гордон Браун право бути обраним?

Те, що Гордон Браун хоче змінити Тонi Блера на посаді британського прем’єр-міністра, очевидне. Але менш очевидне те, що він готовий зробити все необхідне, щоб привести Лейбористську партію до перемоги в наступних загальних виборах. У певному критичному розумінні, він має відректися від спадщини Блера, що принаймні означає обіцянку вивести Велику Британію з війни з Іраком.

Браун дуже хотів стати прем’єр-міністром увесь цей час з 12 травня 1994 року, від того фатального дня, коли Джон Сміт, лідер Лейбористської партії в опозиції, повалився, як мертвий від серцевого нападу. Два тижні потому 31 травня Блер і Браун зустрілися в маленькому ресторані на півночі Лондона й обговорили, хто має прийняти на себе партійне керівництво. Наприкінці їхнього обговорення вони уклали подвійну угоду: Браун відійде в бік і підтримає Блера як наступного керівника партії; замість того Блер пізніше передасть керівництво йому.

Критично, але неминуче, вони не домовилися, коли або за яких обставин Блер виконає свою частину угоди. Звісно, вони не могли передбачити, що Блер отримає три безпрецедентні послідовні перемоги на виборах від Лейбористської партії 1997-го, 2001-го й 2005 років і таким чином утримає Лейбористську партію при владі протягом рекордного періоду — можливо, цілих 13 років.

Визначальним викликом для Нової лейбористської партії (як Блер її перейменував з його характерною здатністю все перевертати) було управління британською економікою. Починаючи з Другої світової війни, більшість британських урядів намагалися маніпулювати економікою з метою отримати короткострокові переваги для партії, зазвичай зі згубними довгостроковими результатами. Ця сумна традиція була спільною для консерваторів і лейбористів; і все ж таки несправедливим є той факт, що саме лейбористська партія була більше за все заплямована звинуваченнями, що їй не можна довіряти управління економікою.

Браун рішуче змінив цю репутацію. Він, можливо, був найвидатнішим міністром фінансів у британській історії не через натхнення або геніальність, а просто тому, що він заснував нову традицію віддавати перевагу низькій інфляції, низьким відсотковим ставкам і стабільним урядовим фінансам.

Браун зрозумів, що ці пріоритети були суттєвими не лише для британської економіки, але й для довгострокових перспектив Лейбористської партії при владі; й він зміцнював цей курс, покладаючи на банк Англії незалежну відповідальність за підтримку інфляції на низькому рівні. У результаті у Великій Британії було безпрецедентне десятиріччя низької інфляції й відносно високого економічного зростання, що переважало багатьох її європейських партнерів.

І все ж таки, незважаючи на економічний успіх, стало очевидним, що час Блера минає. Електорат усе більше розчаровувався неминучими недоліками добре знайомого уряду, а партія ставала все більше незадоволеною лідером, який зловживав її гостинністю. Спочатку Блер вважав, що він міг вимагати права залишитися при владi на третій повний п’ятирічний термін. Але тиск, який чинили на нього, щоб примусити його піти, незмінно зростав і досяг тієї позначки, коли він майже пообіцяв піти влітку 2007 року.

Але ніхто точно не знає, коли або як піде Блер. Якщо буде офіційне суперництво за керівництво, ймовірно, деякі конкуруючі кандидати прагнутимуть витримати випробування. Але майже всі авторитетні спостерігачі, здається, погоджуються з тим, що Браун — безумовно найбільш імовірний кандидат на посаду наступного прем’єр-міністра від Лейбористської партії.

Це легка частина. З цього моменту ні в кого немає впевненості, чи знає Браун, що робити, чи володіє він необхідними якостями, щоб боротися й виграти ще одні загальні вибори для Лейбористської партії. Його репутація у сфері управління й здійснення контролю в економіці авторитетна й безперечна, але він майже жодним чином не проявив, що він думає про інші сфери політики уряду. Він залишається непохитним і майже безмовним, явно з нетерпінням потираючи руки, щоб перебрати права на свою «спадщину», але не пропонуючи жодних натяків відносно того, що зміниться з його приходом.

Єдине, чого він не може зробити — це пообіцяти продовжувати політику Блера. Якщо Браун запропонує в основному те ж саме, то він програє. Після десяти років Блера він повинен запропонувати один (або більше) політичний курс, який означатиме явні зміни.

Найбільш очевидний кандидат для такої зміни політики — це Ірак: якщо Браун хоче перемогти на виборах як керівник Лейбористської партії, то він має відмовитися від політики Блера й оголосити про негайне виведення британських військ. У плані тактики це має бути легко й очевидно: якими б брехливими й незаконними не були первинні причини вторгнення в Ірак, тепер усі знають, що ця війна виявилася політичною, стратегічною й моральною катастрофою. Усі знають, що в ній неможливо «перемогти», хоч щоб це означало, й Браун знає, що й війна, й рабське підкорення Великої Британії адміністрації Буша дуже непопулярні у країнi.

Це проблема, яка волає про запровадження заходів, але поки що жодна з головних політичних партій не насмілилася торкнутися її. За останні три тижні лейбористи, ліберальні демократи й консерватори — всі провели свої щорічні конференції. Усі вони зосередилися на внутрішній політиці; ніхто не насмілився обговорювати Ірак, тому що всі вони знають, що якби вони це зробили, то постало б питання про виведення військ, яке, у свою чергу, розв’язало б головну й, можливо, вибухонебезпечну суперечку про відносини Великої Британії зі Сполученими Штатами.

Чи є у Брауна мужність прийняти на себе ризик, пов’язаний із протистоянням іракському питанню? Можливо, немає. Він може вирішити, що це надто складно; в цьому випадку він буде прем’єр-міністром-невдахою, який приречений відбути три роки, залишаючись на цьому термінi Лейбористської партії без надії на перемогу в наступних виборах. Це не те, що він планував, коли він укладав угоду з Блером тоді, 1994 року.

Єн ДЕВІДСОН — радник і оглядач Європейського центру політичних реформ у Брюсселі. У минулому — кореспондент газети Financial Times, його остання книга — «Вольтер у вигнанні».