Чи може пролитися «кров на Дністрі»?

«Кров на Дністрі» — саме так перекладається новий твір Крістіана Негреа. Написаний він за зразком численних скандальних романів останнього часу, про війни між сусідніми державами (достатньо пригадати «Поле бою — Україна» або «Український гамбіт» про гіпотетичну російсько-українську війну). І міг би не викликати стільки емоцій у Румунії, Молдові, Україні, Росії і в невизнаній Придністровській республіці, якби всі учасники конфлікту не усвідомлювали: описано один зі сценаріїв вирішення застарілого територіального конфлікту. Причому цей сценарій — не плід уяви епатажного автора, а один з імовірних варіантів радикального вирішення проблеми пострадянських кордонів в окремо взятому випадку.

ЗАКЛИК ДО «ДУХІВ ВІЙНИ»

Можливий конфлікт між румунською та українською арміями й становить суть роману, написаного з істинно мілітаристським пафосом. Хоча Румунія в книжці воює не сама — їй допомагають союзники по НАТО: спочатку болгари, турки й угорці, а потім і західні європейці, тобто французи, англійці й німці. США допомагають озброєнням. І всі ці сили кинуто проти України, незгодної з приєднанням Бессарабії до Румунії. Причому події цієї війни відбуваються вже 2014 року.

Звісно, автор «Крові на Дністрі» міг мати на меті лише епатувати читача і тим самим підвищити продажі свого роману. Але такого роду настрої незмінно висловлює частина політичного істеблішменту Румунії, аж до нинішнього президента Траяна Бесеску. Останній називав навіть дату анексії Бессарабії — 2025 рік. На 15 років пізніше, ніж у романі Негря, але теж у недалекому історичному майбутньому.

«ДОБРЕ ЗАБУТЕ СТАРЕ»

У ситуації, яка склалася довкола Молдови і Придністров’я, немає нічого незвичайного, якщо вивчати хоча б останні 100 років існування східноєвропейських і балканських країн. Слід подивитися правді у вічі: багато які національні питання у Східній Європі досі не врегульовано. Нинішні кордони цих країн — плід тоталітарної епохи і неодноразового кривавого перекроювання упродовж першої половини ХХ століття. У роки між двома світовими війнами кордони східноєвропейських держав розглядались у Європі як тимчасові, процес націотворення в цих країнах не було завершено, і принцип непорушності кордонів не був «священною коровою». У кожної з країн регіону було по кілька претензій до сусідів. Ці претензії були однією з причин, чому деякі з країн регіону, зокрема Румунія, виступили в 1940-х на боці Німеччини. Відібравши частину румунської території на користь Угорщини (Трансільванія), Гітлер дав румунам можливість компенсувати свої втрати за рахунок Бессарабії, Буковини і Трансністрії. З поразкою Німеччини кордони повернулись на рівень 1940 року — але це спірна точка відліку, враховуючи, що вона узаконює радянську анексію за пактом Молотова-Ріббентропа.

Розпад комуністичної системи у Східній Європі загострив територіальні претензії в особливо «вузьких» місцях, апофеозом чого стали війни при розпаді Югославії і придністровський конфлікт. Новими гарантами відновлення статус-кво стали США, ЄС і НАТО, заборонивши методом «батога і пряника» колишнім соцкраїнам пред’являти територіальні претензії одна до одної. Проте з усякого правила є виняток. Принаймні, в теорії. І тим більше, мріяти не шкідливо в художній літературі.

УРАЗЛИВА УКРАЇНА

Незважаючи на підписання і Україною, і її сусідами всіх договорів про територіальну цілісність, наші кордони не є непорушними з психологічної точки зору: більша частина цих самих сусідів не проти була б ці кордони змінити, щойно видалася б така можливість. Можливостей, щоправда, в нинішній Європі для цього замало. До того ж не лише Україна є потенційним об’єктом територіальних зазіхань. Молдова і Придністров’я в цьому плані не менш уразливі й привабливі. Заморожений уже десять років конфлікт на Дністрі якимось чином має бути вирішено. І в Румунії багато тих, хто не проти побачити його вирішення воєнним шляхом.

Україна може бути залученою у воєнний конфлікт не лише через посягання на свої території, але й у разі територіальних конфліктів у найближчих сусідів. І найактуальнішим із прикордонних конфліктів є саме придністровська проблема — спадкоємиця, як і більшість подібних конфліктів, єзуїтської сталінської національної політики.

Штучні кордони, в яких існують колишні республіки СРСР, роблять їх внутрішньо і зовні уразливими і багато в чому слугують причиною проблем із національною самоідентифікацією у громадян цих держав. Україна — одна з держав, яка страждає від подібної ситуації, але на її території, дякувати Богові, не було озброєних конфліктів та етнічних сутичок. Інша справа — Молдова і Придністров’я. Конфлікт цей не може бути вирішено без радикальних заходів, що передбачають інкорпорацію Придністров’я або до України, або до Молдови, або в єдину Румуно-Молдовську державу.

Возз’єднання Молдови («бессарабської Молдови») та Румунії не таке вже й нереальне. Румунія останніми роками значно посилила свій військовий потенціал, тому ідеї «Великої Румунії» нікуди не ділися.

РУМУНІЯ «РОЗДАЄ КАРТИ»

«Сьогодні Бессарабія, як і раніше, страждає від впливу 200-річного російського панування, в ході якого на шкурі бессарабських румун проводились усілякі досліди, починаючи з масової ліквідації, голоду і закінчуючи депортаціями й манкуртизацією», — заявив не так давно державний секретар МЗС Румунії у справах діаспори Є. Томак. З одного боку, заперечити нічого — так, проводилися. З іншого, в радянський період Молдова за рівнем життя випереджала Румунію часів Чаушеску. Все змінилося після курсу, взятого Румунією на ЄС. Рівень життя за Прутом почав зростати, а одночасна роздача в Молдові «карт румуна» фактично позбавила сенсу молдовське громадянство. «Карти» ці жителями Молдови сприймаються як можливість вільного пересування Євросоюзом. Гріх не скористатися таким подарунком! Тим більше, що Бухарест вустами офіційних чиновників тільки заохочує румунізацію Молдови. Той же пан Томак стверджує, що зі вступом Румунії 2007 року до Європейського Союзу всі румунські громадяни, в тому числі володарі румунського громадянства з Бессарабії, можуть вільно пересуватися територією ЄС, а румунська мова є офіційною мовою в Євросоюзі. «Об’єднання румун як народу, таким чином, уже відбулося в результаті вільного пересування, а глибоке відчуття спільності знаходить відгук у душах усіх румун», — заявляє він.

Притому в самій Румунії визнають, що інкорпорація Бессарабії обійдеться Румунії дорожче, ніж ФРН обійшлося поглинання НДР. Без величезних фінансових вливань з боку ЄС і США тут не обійтися, однак у Європи й Америки найближчими роками є більш нагальні економічні й політичні проблеми світового масштабу, ніж локальна, по суті, територіальна суперечка на Пруті й Дністрі.

СЛАБКІСТЬ УКРАЇНИ

Румунія і Молдова давно діють спільно, а Румунія претендує на роль економічного лідера східних Балкан. У військовому плані Молдова посилює свої збройні сили, зокрема літаками-перехоплювачами. В економічному — прагне позбутися газової залежності від «Газпрому», завершивши будівництво магістрального газопроводу Унгени — Ясси, який дозволить Молдові диверсифікувати джерела постачань природного газу й отримати доступ до альтернативних постачань газу в рамках «Південного транспортного коридору», покликаного ЄС альтернативою газпромівським маршрутам. Але найголовніше — Румунія сповнена рішучості стати провідною нафтоносною державою в рамках ЄС, відновивши тим самим свій статус нафтового серця Європи, як було в 1930—1940-і. Нові нафтові поклади відкрито Румунією не де-небудь, а на шельфі острова Зміїний, відсудженого в України 2009 року. Компанії ExxonMobil та OMV Petrom уже оголосили про відкриття на цій ділянці шельфу родовища газу об’ємом від 42 до 84 млрд кубометрів.

Фактично подарувала Україна Молдові й ділянку під дунайський порт Джурджулешти, де побудовані і вже успішно працюють нафтовий, зерновий, контейнерний термінали, термінал для генеральних вантажів і пасажирський порт. Джурджулешти відбирають частину українського транзиту по Дунаю, тоді як наша країна в обмін на такі преференції не отримала бажаного — частини Новодністровської ГАЕС-2, і тільки нещодавно врегулювала питання про частину автомобільної дороги «Одеса-Рени» в районі населеного пункту Паланка протяжністю в 7,7 км.

В ОЧІКУВАННІ ГОДИНИ «Х»

Наростивши за останні роки свою військову потужність і маючи за спиною підтримку США і НАТО, Румунія може й надалі поводитись хвацько щодо України. Їй багато чого вдається — і багато в чому через дії або бездіяльність української сторони, як у випадках зі Зміїним та Джурджулештами. Інша справа — чи підтримають європейці й американці пряму воєнну агресію Румунії. Поки що такий розвиток подій видається сумнівним. Ставки не такі великі, щоб заохочувати румунський реваншизм до критичного рівня. Тим більше, якщо це може призвести до війни не лише з Україною, але й із Росією, щойно та вирішить виступити на захист Придністров’я.

Звісно, Росія теж навряд чи готова до війни з Румунією (тобто з НАТО) за Придністров’я. І навряд чи готова Україна. Проте в таких крайніх ситуаціях є дуже багато обставин, прорахувати які неможливо (від світової геополітичної ситуації до персональних якостей лідерів залучених у конфлікт країн), і тому вони дають привід для фантазій романістів.

КОМЕНТАРI

Оана ПОПЕСКУ, директор Центру запобігання конфліктам, Бухарест:

— Щодо книжки Крістіана Негреа, то на своєму блозі він визначає її як «військово-політичний трилер» — фантастичний роман, в якому подається сценарій війни 2014 року. Я маю сумніви, що це знайде якусь підтримку в румунському суспільстві. Я навіть гадки не маю, чому автор бачить таку можливість. Якщо відверто, я навіть не уявляю цього в найближчому майбутньому. Ця книжка — не політична й не наукова, це фантастичний роман. Тому, оскільки це фікція, можна собі уявити будь-що — зокрема й війну між Швейцарією і Люксембургом чи між Австралією і Канадою!

Книжка Негреа не відбиває жодних «конфліктних настроїв» у румунському суспільстві. Ніхто не хоче перебувати в конфлікті з будь-яким сусідом з огляду на політичний чи соціальний діапазон, навпаки, ми із занепокоєнням розглядаємо еволюції на Балканах, де певні прояви міжетнічного насильства спостерігаються знову. Ми аж ніяк не раді цій ідеї нестабільності в нашому регіоні. Саме тому Румунія підтримує євроатлантичну інтеграцію всього регіону: так, щоб він зміг стати простором твердого й міцного миру й процвітання.

Щодо заяви Бесеску про те, що Молдова може протягом наступних 25 років повернутися в межі Румунії, а кордон Європейського Союзу пройде по Дністру, яку процитували РІА-Новости. То це дуже неточна цитата заяви президента Румунії. Бесеску зазначив, що через 25 років Румунія й Республіка Молдова будуть знову разом як члени ЄС, де кордони не мають значення. Він сказав, що тільки-но Республіка Молдова й Балкани стануть членами ЄС, то це також дасть потужний стимул для інших сусідів, таких, як Україна, зробити те ж саме.

Румунія завжди рішуче підтримувала прагнення своїх сусідів стати членами ЄС і НАТО. І знову ж таки, йдеться не про об’єднання з Республікою Молдовою, а про те, аби бути разом в ЄС.

Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, доктор політичних наук, професор Київського національного університету ім.Т.Г. Шевченка:

— Це — фантастична футурологія, яка базується, з одного боку, на деяких досить радикальних і провокаційних заявах президента Бесеску. Поки що, на щастя, жодних кроків після цих заяв не було зроблено. З іншого боку, цей міф давно розкручується лівими силами в Україні для того, щоб зорієнтувати народ на внутрішнього ворога — в особі Румунії — й відволікти увагу суспільної думки від зазіхань з боку російських сепаратистів. Більше того, висування такої «румунської загрози» покликано підштовхнути Україну до об’єднання з Росією в певні оборонні союзи й посилити ці інтеграційні процеси в Україні. Адже, коли буде «спільний» ворог, тоді можна буде виправдати будь-які кроки, пов’язані з воєнно-політичною інтеграцією двох країн.

Гадаю, сценарій, про який йдеться в книжці, малоймовірний. По-перше, не можна сказати, що сьогодні при владі в Румунії радикальні сили, які мріють реалізувати мрію — Romania Mare, тобто «Великої Румунії». Це вже є запорукою того, що цей сценарій — нереальний. З іншого боку, Румунія — член НАТО, й, звісно, рішення щодо розв’язання конфлікту з Україною блокуватимуться керівництвом Північно-Атлантичного альянсу. Без погодження з ним Румунія не може вдаватися до таких агресивних кроків. Чи буде з нашого боку така провокація? Навряд чи хтось у вищих колах державної влади зацікавлений у цьому.