Чи є Україна «неперспективною» для Євросоюзу?
Структури міністерств закордонних справ Франції, головуючої в ЄС, та Німеччини — найбільшої країни—члена Союзу, провели спільне дослідження на тему «Європа з тридцятьма державами-членами й більше». У висновках документа заперечується сама перспектива членства України в Європейському Союзі. Підставою для цього є так звана «політична недоцільність»: структурам ЄС рекомендується не брати на себе зобов’язання щодо членства України в Євросоюзі, щоб не викликати в Росії відчуття ізоляції. Подібна до української перспектива відводиться й Білорусі. Щодо перспектив власне Росії, то в документі зазначено, що її членство просто підірвало б Європейський Союз. Міністр закордонних справ України Борис Тарасюк під час німецько-українських консультацій у Лейпцигу заявив, що його німецький колега Йошка Фішер запевнив його в тому, що цей документ не є офіційною точкою зору Німеччини. Не є він і офіційно висловленою точкою зору Франції. Але вплив висловлених у ньому ідей надто відчутний, щоб, принаймні, не бути готовими до можливих наслідків реалізації саме теорії «неізоляції Росії».
Напевно, ЄС у відносинах з Україною й надалі запевнятиме Київ у підтримці «європейського вибору» України та курсу реформ Президента Кучми й прем’єра Ющенка. Найімовірніше, й надалі постійно наголошуватиметься на важливості виконання Україною Угоди про партнерство і співробітництво, проте критерії її виконання залишаться без чіткого окреслення, а перспектива створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС i надалі буде примарною. Очевидно, й надалі прийматимуться декларації, угоди та домовленості, які ні до чого не зобов’язують і не матимуть практичного втілення.
Спільна стратегія Європейської Ради щодо України ризикує залишитися непідкріпленою практичними кроками, принаймні під час головування у ЄС Франції. Не варто й сподіватися на інші держави—члени ЄС, особливо ті, чиї уряди, підраховуючи майбутні втрати від скорочення своєї частки в отриманні структурних фондів ЄС, взагалі воліли б уникнути процесу розширення Союзу.
Беручи до уваги вплив Парижа та Берліна на процес вироблення та прийняття рішень у ЄС, Україна й надалі залишатиметься відгородженою від Європи «залізною завісою» візового режиму. На тлі цього заяви Євросоюзу, окремих його членів про необхідність збільшення «європейської обізнаності» українців виглядатимуть просто знущанням.
Нарешті, Україні настирливо вказуватиметься на пріоритетність розвитку «нормальних стосунків» з Росією. Але не стільки для заохочення українсько-російського стратегічного партнерства, скільки задля відвернення уваги від очевидного факту — неможливості (чи небажання?) ЄС чітко й недвозначно сформулювати свою політику щодо України та дати відповідь: якою для ЄС є кінцева мета співробітництва з Україною?
Якщо обидві сторони — Україна та ЄС — мають достатню волю, вони могли б мінімізувати результати втілення саме такого сценарію.
В Україні політика інтеграції до Євросоюзу повинна стати абсолютним пріоритетом для всіх без винятку урядових структур, а не лише для міністерств закордонних справ та економіки. Офіційний Київ має бути готовим до непопулярних рішень. Чи не найважчим тут може бути висновок про те, що процес європейської інтеграції України неминуче ускладнить її стосунки з Росією. Це давно розуміють (і відповідно діють) у Москві, але ніяк не можуть зрозуміти в Києві. І коли, ведучи мову про інтеграцію до ЄС, українські урядовці чомусь починають говорити про «стратегічність» відносин з Росією, це лише підсилює ототожнення з нею України в уяві європейської бюрократії. Ми повинні бути готовими реалізовувати пріоритетні цілі усіма способами, у тому числі й за рахунок другорядних завдань, а саме такими є стосунки з Росією порівняно з інтеграцією до ЄС. Українському урядові (з якомога ширшим залученням неурядових організацій) було б доцільно у максимально стислий термін провести аналіз усіх можливих ризиків для України, втрат і переваг у коротко- та довгостроковій перспективах. Разом із тим, з Росією слід багато й наполегливо працювати. Київ має визначити головну мету розвитку своїх відносин з Москвою та окреслити пріоритети своєї російської політики через призму пріоритету інтеграції до ЄС. Такий підхід буде значно ефективнішим, ніж зараз.
Вкрай необхідним кроком мусить стати вихід України з СНД. Перебування України у СНД та регулярні заяви про «можливість певної інтеграції» у рамках колишнього СРСР повністю нівелюють усю серйозність заяв про прагнення набуття членства у ЄС. Про це нам дедалі голосніше натякають.
Від перебування у СНД ми програємо головним чином в тому, що досі не працює зона вільної торгівлі. Але чому не можна дотримуватися проголошеного пріоритету двосторонніх зв’язків, зокрема й економічних? Ми програємо і з політичної точки зору, перебуваючи в одній організації з авторитарними режимами, які засуджуються Європою, — Білоруссю, Туркменістаном, Узбекистаном, Казахстаном. Заходу важко зрозуміти, чому з Лукашенком, який є персоною нон грата у країнах ЄС, Центральної Європи та Балтії, по-дружньому зустрічається Президент України.
Будь-яка країна, що прагне інтеграції до ЄС, потребує лобіювання своїх інтересів. Хто лобіює інтереси України у ЄС, окрім Польщі, яка сама ще не є його членом? Вплив США у суто європейських справах є дуже обмеженим, і Вашингтон може виступати швидше в ролі адвоката. Україні вже давно життєво необхідно створити своє лобі у Брюсселі, до якого за кілька років могли б додатися Польща та Естонія. За умови обрання Києвом правильної тактики, інтереси України в Європейському Союзі вже зараз могла б захищати принаймні одна впливова держава.
Українському урядові необхідно розпочати масовану інформаційну кампанію в ЄС, спрямовану на утвердження позитивного іміджу України як у структурах Євросоюзу, так і в державах—членах ЄС. Такий досвід вже мають країни Центральної Європи.
Європейський Союз, якщо він дійсно розглядає Україну як одного зі своїх майбутніх членів, нехай навіть у віддаленій перспективі, має закласти у відносини з нею конкретну мету. Декларацій про «вітання європейського вибору України» недостатньо. Політика ЄС стосовно України не може бути ефективною за відсутності окремої структури Європейської Комісії, яка займалася б виключно відносинами з Україною. Зараз така структура, окрім України, відповідає ще й за стосунки з Росією та країнами Кавказу.
Євросоюз повинен диверсифікувати розвиток своїх стосунків з Україною та Росією. Хоча, звичайно, створення подібних одна до одної спільних стратегій є значно легшим за вироблення двох різних документів, необхідність яких диктується, принаймні, різницею задекларованих стратегічних пріоритетів Києва й Москви. У цьому випадку надзвичайно корисним здавалося б створення Євросоюзом окремої Білої книги щодо відносин з Україною.
ЄС має бути максимально конкретним у своїх вимогах до України. Передусім потрібно чітко окреслити, що й коли має бути зроблено. Мають існувати можливості надання експертно-технічної допомоги з боку ЄС, включаючи експертів, які постійно працювали б в українських міністерствах і відомствах, та можливості надання фінансової допомоги з боку ЄС. Система надання фінансової допомоги Україні повинна бути переглянута. Зокрема з огляду на перспективи запровадження в Україні програми PHARE замість TACIS.
Є очевидним, що жорсткий візовий режим країн ЄС щодо України є контрпродуктивним. Причому проблемою є не так саме візове питання, як відверте небажання Брюсселя взагалі детально розглядати даний аспект у відносинах з Україною. Окремі представники Європейської Комісії у приватних розмовах визнають, що наявний стан речей не є навіть для них задовільним. Навіть за збереження візового режиму для громадян України, його оптимізація, полегшення значно сприяли б загальному зміцненню стосунків Києва та Брюсселя і це стало б потужним стимулом для України у реформуванні власної іміграційно-візової політики. Це сприяло б і більшій обізнаності українців про Європу й переваги від процесу входження України до ЄС. І це сприяло б отриманню відповіді на запитання, чи бачить ЄС Україну в Європі.
