Чи живий неоконсерватизм?
Неоконсерватизм був символом об’єднання для тих членів адміністрації Буша, хто підтримував агресивну зовнішню політику, великі витрати на військові цілі, зневажав міжнародні закони та інститути, посягав на державу загального благоденства і повернення до «традиційних цінностей». Таким чином, чи закінчився розвиток неоконсерватизму разом зі згасанням доби Буша, яке ознаменувалося стрімким падінням популярності та великою кількістю відмов від посади?
Неоконсерватизм спочатку перейняв різні положення від традиційних форм консерватизму. Оскільки реформи можуть стати частиною «нашої» спадщини, традиційні консерватори можуть пристосуватися до змін, навіть поставити собі в заслугу створення зв’язку між минулим і майбутнім. На відміну від них, прихильники неоконсерватизму не стурбовані тим, що Едмунд Берк називав зв’язками, які пов’язують «мертвих, живих і ще ненароджених». Вони скоріше є революціонерами чи навіть «контрреволюціонерами», які мають намір переробити США і весь світ.
Насправді, в певному розумінні, Ірвінг Крістол, Норман Подгорець та інші державні діячі-неоконсерватори старшого віку перебувають під впливом комуністичних догм, яким вони протистояли в молодості, як прихильники Троцького. Мета їхньої «партії», або її заклик не потребують складного тлумачення: вони базуються на захисті «американських цінностей», у той час, як критики лише пропонують «об’єктивне виправдання» «ворогам свободи».
До 60-х років майбутні неоконсерватори поділяли антикомуністичні настрої демократичної партії, схвалювали рух на захист прав людини і підтримували нову політику президента Франкліна Рузвельта «Новий курс» у створенні держави загального благоденства. 2003 року впливовий неоконсерватор Річард Перл ефектно зазначив, що він усе ще був зареєстрованим демократом, який уже не відчував «ностальгію» за ідеями колишнього впливового сенатора Генрі Джексона.
Для майбутніх неоконсерваторів, проте, 60-і роки були «травмою», яка полягала в приниженні від програної війни і ганьбою Річарда Ніксона. Те, що в 50-і роки здавалося культурою задоволення, було трансформоване на «культуру ворога», як це назвав Подгорець. Нові соціальні рухи, які прагнули розвіяти міфи історії, заперечували заяложені виправдання політики захисту інтересів еліти і вимагали більшого контролю над інститутами, здавалося, поставили під загрозу весь «істеблішмент».
Проте лише з об’єднанням Рональдом Рейганом двох традиційно ворогуючих між собою консервативних фракцій був забезпечений тріумф політичних основ неоконсерваторів.
Спочатку перша фракція складалася з представників еліти, які були проти втручання держави в ринок. Її членів мало турбували «суспільні» чи «родинні» цінності. Свої найкращі інтелектуальні ідеї вони брали в Мільтона Фрідмана, Фрідріха фон Гаєка та Роберта Ноцика, які ставили під питання колективістські суспільні теорії взагалі та «соціалізм» зокрема.
Інша фракція брала свій початок від «незнаючого» популізму дев’ятнадцятого сторіччя з його піднесенням націоналістичної істерії, захистом традиційних забобонів і неприйняттям інтелектуальної та економічної еліт. Проте її члени не завше були проти соціально спрямованого законодавства, особливо якщо білі робітники ставилися у привілейоване становище, деякі навіть позитивно ставилися до «Нового курсу».
Таким чином, неоконсерватизм не можна обмежити лише підтримкою вільного ринку та правостороннього популізму, оскільки його ідеологія базується на злитті цих суперечливих поглядів. Проблемою було те, як умістити інтереси еліти до капіталізму вільного ринку з провінційним темпераментом обмеженого електорату.
Вийшло краще продати імідж гноблячого «великого уряду», який полягав у податковій системі, яка була особливо важкою для звичайних людей, що поєднувалося з антикомуністичними ідеями та расизмом, який ледве приховувався. Зрештою, кожен зрозумів, хто стояв «за шахрайством добробуту» і кого мав на увазі Крістол, коли він саркастично зазначив, що неоконсерватор — це «ліберал, пограбований реальністю».
Проте з падінням комунізму двом фракціям неоконсерватизму знову було призначено зіткнутися. Економічна глобалізація загрожувала негативною реакцією у відповідь від провінційних популістів, у той час як зовнішній ворог, який скріпляв дві складові неоконсерватизму, припинив своє існування.
Потім сталися події 11 вересня. З самого початку вищі чини доби Рейгана побоювалися можливості односторонньої відповіді. Для багатьох було ясно, що ісламський фундаменталізм не був схожий на комунізм, і особливо в Іраку воєначальники бачили небезпеку у великій розтягнутості американських сил.
Проте їхні аргументи не були почуті вчасно. Для неоконсерваторів події 11 вересня допомогли створити новий зв’язок між прагненнями встановити американську гегемонію за кордоном із напруженим почуттям націоналізму, що вилилося в ще більш сильний удар по державі загального благоденства — і вже в себе вдома.
Взявши на озброєння грубу форму «реалізму», яка традиційно розглядала державу як основну одиницю для політичного аналізу, неоконсерватори представили «Аль-Каїду» в світлі звичних ворогів, таких як фашизм і комунізм, що підтримується «країнами-ізгоями», яким немає прощення. Таким чином, було окреслено «вісь зла» та прийнято ухвалу про «превентивний удар».
Подібний новий «гіперреалізм» має мало спільного з реалізмом у старому стилі. Черчилль і Рузвельт не брехали міжнародній спільноті про загрозу фашизму, створення штучної «коаліції добровольців» чи використання несвідомого насильства: це було тактикою їхніх тоталітарних ворогів. Сьогодні осмислений реалізм закликає до визнання обмежень у будівництві демократизму: підозри до західних цінностей, які викликані імперіалізмом, владою сучасних інститутів, митниць і все ще дуже крихкими державними системами в більшості країн світу.
На жаль, істинному реалізмові в цьому мало місця. Беручи до уваги природжене напруження між світським вільним ринком неоконсерваторів і «традиційними» цінностями, стратегія неоконсерваторів, відгострена з часів Рейгана, полягала в проведенні розділової межі: раніше, як і сьогодні, Захід перебував «під загрозою», що потребує сильного емоційного розділення на «своїх» і «чужих».
Подібна стратегія не закінчиться з добою адміністрації Буша, оскільки неоконсерватизм підживлюється певними суспільними страхами, які мають глибоке коріння в історії Америки. Якщо це змінити, то доведеться не лише протистояти новій ідеології, але також потрібно буде вирішити те, яка політика більше відповідає кращій політичній традиції Америки.
Стефан Ерік БРОННЕР — професор політології в Університеті Рутгерса й автор книги «Недосяжний мир: мандрівки Близьким Сходом і пошук примирення».
