«Чи змінює Путін свій курс?»

Нещодавно британський веб-сайт оpenDemocracy провів симпозіум під назвою «Чи змінює Путін свій курс?» Низці російських та зарубіжних експертів було запропоновано висловитися з приводу того, що відбувається за третього президентства Путіна. З цієї нагоди свою статтю запропонував російський політолог і соціолог, віце-президент Фонду «Ліберальна Місія» Ігор КЛЯМКІН, широку популярність якому принесли публіцистичні статті в журналі «Новый мир» — «Какая улица ведет к храму?», 1987, № 11; «Почему трудно говорить правду?», 1989, № 2. Пропонуємо читачам «Дня» його погляд на те, як розвиватиметься режим Путіна. Пан Клямкін люб’язно дав згоду «Дню» на публікацію статті, яка ще не виходила російською чи українською мовами.

Існує дуже мало ідей щодо того як розвиватиметься режим Путіна. Ідеологія Кремля — навіть якщо така існує — є глибоко консервативною і мілітаристичною, без цілей, бачення чи майбутнього.

Події, що відбувалися протягом третього терміну Володимира Путіна в Кремлі, є справді новими для пострадянської Росії. Однак це не стільки новий політичний напрямок, як корекція, хоча й істотна, попередньої спроби Кремля створити самодостатню цивілізацію як альтернативу Заходу.

«МЮНХЕНСЬКИЙ КУРС»

Зародки цього альтернативного бачення, які не були чітко виражені до 2012-го року, очевидні у сумнозвісній «Мюнхенській» промові Путіна на міжнародній конференції з безпеки у лютому 2007-го. І власне й у промові, й у відповідях на запитання учасників Путін застеріг лідерів Заходу, щоб ті не намагалися вчити Росії демократії. Склалося враження, що його рішучий протест проти розширення НАТО і пропозиції встановити елементи системи протиракетної оборони в Польщі та Чехії базувався на страху перед загрозою російській цивілізації, а не військовою небезпекою.

Тогочасні дискусії щодо перспективи членства у НАТО Грузії та України підвищили вірогідність того, що ці країни приймуть західні цінності, внаслідок чого могли б виникнути проблеми, з якими Кремль не зміг би впоратися. Російських лідерів налякала не близькість танків та літаків НАТО до російських кордонів, а географічна наближеність європейської цивілізації, чиї цінності несумісні з пострадянською політичною системою Росії. Після Мюнхена, з метою уникнути цієї небезпеки, Москва почала планувати російсько-грузинську війну, яку розв’язала у серпні 2008-го.

Зараз ми бачимо, що перший рік третього президентського терміну Путіна — це продовження «Мюнхенського» курсу, який спрямовано на подолання нової проблеми. Цього разу це внутрішній виклик — його спричинили відкриті протести російських громадян проти фальсифікації результатів парламентських виборів.

ВІДПОВІДЬ НА ГРУДНЕВІ ПОДІЇ

Хто міг передбачити, що значна кількість освічених і заможних громадян вийде на демонстрацію за «чесні вибори»? Протести в грудні 2011-го стали відображенням культурно-цивілізаційного зречення влади, для якої не існує етичних норм чи громадянських прав. Це була реакція на прогресуюче виродження цивілізації Росії.

Якою була відповідь Кремля?

По-перше, у Кремлі почали говорити про Росію як «унікальну цивілізацію», «державу-цивілізацію». Це було вже щось нове: доти розвиток альтернативи Заходу формулювався за допомогою невиразного словосполучення «європейський вибір» Росії.

По-друге, Кремль розкритикував учасників протесту за відсутність моралі під час організації акцій протесту, направлених на святкування мілітаризму й патріотизму. На мітингу в підтримку Путіна перед президентськими виборами він назвав натовп, що зібрався, «захисниками батьківщини» і навіть знайшов доречним процитувати слова Лермонтова з «Бородіно», відомі усім росіяни зі шкільної програми: «Умрімо, захищаючи Москву, як померли наші брати!» Звісно ж, усе це супроводжувалося, як завжди, згадуваннями про зовнішнього ворога в особі Держдепартаменту США з його «п’ятою колонкою» учасників протесту і їх лідерів.

По-третє, моральний тиск на опозицію доповнився репресивним законодавством, що нагадує заходи під час надзвичайного військового стану, а також переслідування двох лідерів опозиції та звичайних учасників протесту. Ці заходи грубо порушують Конституцію Російської Федерації і суперечать міжнародним обов’язкам Росії. Отримавши вимогу дотримуватися громадянських прав, «унікальна цивілізація» Путіна показала своє відкрите вороже ставлення до самої ідеї.

По-четверте, було прийнято закон, що дозволяє Кремлю посилити контроль над бюрократами та законодавцями. Відтепер вони зобов’язані декларувати не лише свої доходи, а й свої витрати. Їм тепер також заборонено мати гроші на рахунках в закордонних банках. Таким чином, «унікальна цивілізація» намагається запобігти будь-яким розколам серед еліти та попередити утворення груп, що нелояльно ставитимуться до Кремля.

МОЛИТВА ЗА ЦАРІВ

Чи можна усе це вважати становленням якоїсь нової ідеології? У певному сенсі, так. Фактично, це нове втілення ідеології радянського військового патріотизму з комуністичними принципами того часу, замінене Православним Християнством та провідною роллю Російської Православної Церкви. Її голова, Патріарх Кирил, увесь останній рік нагадував росіянам про різницю між російською цивілізацією та державою і західною цивілізацією, і про невідповідність їхніх основних цінностей. У підтримку свого аргументу він цитує Святого Павла, який у своєму посланні до Тимофея вмовляє християн молитися «за царів, і усіх, хто при владі», і сучасного російського філософа, Олександра Панаріна, який вірить, що «індивідуальність російського народу підтримується православним ідеалом священного царства». Мета всього цього, по суті, відновити стару ідею «священства» індивідуального суверена, якому треба служити безсуперечно.

Патріарх також любить нагадувати росіянам про війни їхньої країни із країнами Заходу, які він описує як захист «російських культурно-цивілізаційних кордонів». Він навіть цитує радіотрансляцію Сталіна від 3-го липня 1941 року з його закликом до мобілізації перед загрозою нацистського вторгнення. На думку Патріарха, старі військові перемоги не повинні забуватися. Усе це не залишає нам сумнівів щодо наміру Кремля та церкви прийняти у мирний час ідеологію військового патріотизму, зосередженого на особі «лідера».

Однак, якщо це ідеологія, то вона, на відміну від радянської версії, глибоко консервативна. Вона не передбачає встановлення цілей, її бачення майбутнього зливається із ідеалізованим минулим. Навіть обриси цієї альтернативної цивілізації — яка все ж повинна бути конкурентоспроможною у сучасному світі — втрачаються згідно цієї ідеології. За визначенням, це ідеологія без майбутнього.