Десять років кінця ілюзій
Десять років тому в Центральній Європі, як тепер вважається, розпочалася демократична революція — тоді в Польщі після «круглого столу» політичних сил відбулися перші демократичні вибори, на яких перемогла «Солідарність». І десять років тому розпочався розпад СРСР, системи, очолюваної Москвою — і водночас системи, залишеної в спадщину від покійного маршала Тіто.
Десять років тому багатьом — і не лише в Україні — вірилося, що незалежна Україна дуже скоро стане багатою, демократичною і впливовою в світі, не кажучи про Європу.
Десять років після польського «круглого столу», безперечно, змінили світ — і тепер Чехію, Угорщину, Польщу дедалі рідше називають «постсоціалістичними». За ними визнано повне право бути органічною складовою Європи, яка, здається, все ж таки закінчується сьогодні на східному кордоні Польщі. Україна ж досі так і не зробила нічого, щоб примусити Захід дивитися на себе принаймні не через російську призму. Ми вивчили магічне слово «СНД», ми переконуємо самих себе в тому, що лише в СНД ми можемо знайти свої ринки для того, чого не купить навіть нігерієць, ми жахаємо світ системою, базованою на тотальній корупції...
За десять років Захід, а з ним і наші найближчі сусіди — навчилися говорити нам, що Україна — ключова держава для європейської стабільності та безпеки. Наскільки це правда — можна судити з того, що позиція України щодо Югославії — момент істини для всієї системи міжнародних відносин у Європі — не зацікавила нікого ні зі стратегічних, ні з «особливих» партнерів. З того, що найближчі українські сусіди — Польща та Угорщина — вже абсолютно відверто не включають України до списку своїх найбільших пріоритетів. З того, нарешті, що за кілька найближчих років чи не єдиною безвізовою для українських громадян країною залишиться Росія.
Все вказує на те, що за ці десять років, які нашим сусідам вдалося використати з найбільшою для себе користю, ми не збудували нічого, що якось би виправдовувало претензії влади на участь України в загальноєвропейській інтеграції. Пересічний українець не уявляє собі, що за процеси йдуть сьогодні поруч з нами, на чому вони базуються, чому навіть братушки-болгари прагнуть вступити до НАТО. Зубожілому українцеві важко зрозуміти, чому в сусідніх країнах — зарплатня вища, ціни нижчі і при цьому жодних посилань на згубну російську кризу. Ці десять років нічого не змінили у психології причетних до влади в Україні, хіба що вони стали цинічнішими. Але ж, натомість влада в сусідніх країнах впевнено набуває рис нормального людського обличчя. Можливо, саме завдяки цьому сьогоднішня Україна так і не стала ключовою для регіону державою (те, що вона ключова, лише декларується на різних офіційних зустрічах). І дуже б не хотілося, щоб іще на десять років усі надії на включення України в нормальне європейське життя стали просто втраченими ілюзіями, щоб Україна так і була безнадійно відрізаною від нормального світу великою Шенгенською стіною, щоб нас і далі трактували як щось середнє між білоруською диктатурою, азійським байством, російським безладдям і албанською безпорадністю.
