Дніпропетровські зустрічі: поворот на Схід — виклик Заходові чи банкрутство внутрішньої політики?
На мій погляд, символічне значення українсько-російського самміту у Дніпропетровську важко переоцінити. Особливо знаменним є те, що вони відбулися на тлі внутрішніх заворушень в Україні, медіа- істерії у Росії, пов’язаної із НТВ, та ескалації світового ПРО-тистояння.
У чому зміст нового зближення між Україною та Росією? Чи є підстави стверджувати початок політичної інтеграції між двома країнами на зразок «білоруського варіанта»? Можливо, це черговий маневр українського керівництва з метою знову зацікавити собою Захід в умовах поступового згортання фінансової підтримки? А може, самміт мав за мету відволікти увагу від кризи в істеблішменті?
Стосовно «білоруського варіанта». Політична еліта України вже досить грунтовно закріпилася у своєму теперішньому статусі — еліти суверенної держави. Як відомо, навіть у напіввіртуальному СНД українські урядовці передусім обговорюють економічні питання.
Тим, хто вважає ніби економічна асоціація неодмінно призводить до політичної, раджу пильніше придивитися до європейських процесів. Адже у Європі політична інтеграція постійно виштовхується на другий план, замість того держави-члени намагаються скинути iз себе деякі соціально обтяжливі функції на плечі наддержавних інституцій. Це — процес переосмислення ролі національних держав у взаємозалежному постіндустріальному світі. Але у нас та у Росії такий процес навряд чи матиме місце навіть у віддаленому майбутньому — тому що сама національна держава (у сучасному сенсі) в обох країнах знаходиться ще в ембріональному стані.
Повертаючись до Білорусі — цілком виправданою і зрозумілою видається різка критика тиранічного режиму Лукашенка з боку як українських правих, так і світової громадськості. Але хіба ідея митного союзу настільки божевільна з боку патріота-прагматика? Особливо при «витівках» митників? Треба зауважити, що на українсько-російському кордоні ситуація починає поліпшуватися — але несмілими кроками.
Небезпечна гра обтяженого стереотипами керівництва єльцинської Росії з режимом Лукашенка призвела до панування білоруських промислових товарів на російському ринку від Орла до Владівостока. Одіозний «батько» виявився кращим захисником справжнього національного інтересу, на відміну від наших не менш одіозних «єврофілів». Путінська Росія намагається зараз політичне дистанціюватися від Білорусі, якось чемно розвіяти примари «союзної держави». Чим не наш шанс? Не секрет, що виробники пост-радянських країн змагаються за величезний ринок Росії так само, як центральноєвропейські країни за західні інвестиції, а сама Росія — за чільне місце серед світових ресурсних експортерів...
Стосовно «флірту» українського керівництва із Заходом. На мій погляд, за сучасних умов деяка зміна пріоритетів нашої зовнішньої політики цілком виправдана. Своїм дешевшим та якіснішим соняшником ми, бачте, підриваємо стабільність західних ринків. Своїм літакобудуванням та атомною фізикою ми мозолимо очі Євроспільноті. Iз демократією у нас звичайно — проблеми. Але не менш проблемній у цьому аспекті Туреччині МВФ за одну ніч дає зелене світло у вигляді чотирьох мільярдів доларів (!).
Центральною тезою нашої зовнішньої політика вже давно мав стати український національний інтерес, а не міфічна «прозахідність» або навіть іще більш беззмістовна «просхідність». Якщо «східні» ринки та законодавства пропонують кращі умови для успіху нашого підприємця, промисловця, селянина — а значить для підвищення нашого рівня життя і росту ступені захисту громадських прав — значить там і лежить наш національний інтерес. А не там, де від нас хочуть прикритись ПРО, звідки нас мріють безкарно вчити «гуманітарними інтервенціями» та «знешкоджувати» наш експорт євроугодами.
Стосовно «відволікаючого» маневру українського керівництва з оглядом на внутрішньополітичну ситуацію в країні. Частково, це можливо і так. Але, зважте, офіційні заяви російського лідера віднесли київські події до компетенції суверенної української держави. До того ж, відносини українського президента із російським зовсім не нагадують єльцинські часи. Символіка майже покинула формат наших відносин із Росією. За Путіна у нас із Росією кінець-кінцем починає складатись справді прагматичний, ефективний, цивілізований та досить рівноправний діалог.
На мій погляд, дніпропетровські зустрічі — це особливий та фундаментальний успіх української дипломатії. Єдиний енергетичний простір — хіба це не подих полегшення керманичам нашого багатостраждального енергосектору? Риторика залежності тут ні до чого. Адже мова йде про спільний національний інтерес, це — риторика взаємозалежності. Координація військово-промислової політики — хіба це не нейтралізація найзагрозливішого конкурента на світових ринках зброї, розділ сфер впливу та прибутку між країнами, що входять до десятки світових зброярів? У цивілізованих, партнерських, взаємовигідних відносинах Києва та Москви — український національний інтерес.
Безперечно, такі самі відносини Києву хотілося би мати із Вашингтоном, Брюсселем та Берліном. Але якщо Москва справді приготувалася до діалогу — зневірившись у можливостях серйозної переорієнтації свого ресурсного експорту через «світонесприятну» Білорусь чи балтійські країни, що ще не виросли з «коротких етнічних штанців», — Вашингтон і досі намагається нав’язати нам стосунки на кшталт славнозвісних сімдесяти мільйонів у застарілих сільгосптехнологіях замість чотиримільярдного контракту з Іраном...
Настав час здати етнічні та історичні стереотипи до багатовікового архіву українських літописів. Світ асиметричної взаємозалежності — жорстокий та нестабільний світ, що не прощає помилок. Цей світ набагато складніший та протирічніший за простий та зрозумілий баланс сил Сходу та Заходу. Немає вже ані балансу, ані Заходу чи Сходу. Залишилися лише пост-індустріальний центр та напівіндустріальна периферія. І задля того, аби прорватися до того центру, Україні не слід нехтувати тими можливостями, що їх пропонує економічна взаємодія із Росією...
