Два приклади, які не є зрадою...

В політиці, як відомо, все буває. Буває, й нерідко так, що вчорашні супротивники на виборах сьогодні домовляються, а завтра вже працюють в одній команді на користь нації. Мабуть, тільки так можна оцінити новини про те, що Ехуд Барак, виконуючий обов’язки прем’єр-міністра Ізраїлю, попередньо не був проти входження до кабінету Аріеля Шарона — більш «гримучу суміш» уявити собі важко. Але часи такі, що потрібні нестандартні ходи. Потрібне залучення всіх можливих і неможливих резервів та ресурсів — на карту поставлено саму можливість досягнення миру на Близькому Сході, якою сьогодні ізраїльське суспільство в цілому жервувати явно не збирається. І звинувачення Барака в колабораціонізмі з боку його однопартійців, очевидно, залишаться тільки емоціями.

Історія Джо Лібермана була сама по собі нестандартним PR-ходом американських демократів. Може бути, саме завдяки його появі «зв’язка» Гор—Ліберман отримала близько половини голосів виборців. Програш у рівній боротьбі його репутацію навряд чи зачепив, але репутація Сполучених Штатів дуже сильно постраждала від перипетій процесу перепідрахунків голосів та судових звернень. Репутацію нації потрібно рятувати — а Буш-молодший обіцяв бути президентом всіх американців. Принаймні, симпатії впливової єврейської громади з запрошенням Лібермана до своєї команди Бушу гарантовані. I його позиції потроху від досить сумнівних ставатимуть вагомішими та переконливішими. В усякому разi, для Лібермана це буде шансом стати відомим поза кордонами Сполучених Штатів не тільки у зв’язку зі скандалами навколо президентських виборів. А в результаті, очевидно, нація тільки виграє.

Мабуть, саме це й може називатися діалогом і співпрацею. У принципі, і подібних , і протилежних прикладів у світовій історії можна знайти багато. Можна пригадати, зокрема, французький та польський досвіди «політичного співіснування», коли президент та уряд представляють різні політичні сили (у Франції, наприклад, не дивина, коли президент — правий, а в уряді є комуністи), але, хоча й не без проблем, разом представляють і на внутрішній, і тим більше — на світовій арені свою націю в цілому. Можна знайти й базу для подібних явищ — незважаючи на програмні розбіжності різних партій та сил, їхні погляди на шляхи розвитку суспільства та держави зазвичай співпадають або, принаймні, не протирічать.

Приклад Ехуда Барака, звичайно, не є типовим явищем з огляду на екстремальність ситуації. Приклад Джо Лібермана можливо, дає більше поживи для роздумів.

Але факт залишається фактом: суспільство, яке бажає бути міцним, знаходить механізми для співпраці політичних сил iз різними поглядами. Проблема єдності суспільства в умовах, коли про створення єдиної нації говорити ще дiйсно рано, очевидно, мало б постати й перед Україною. Питання лише — чи можемо ми вчитися хоча б на власних помилках, але з урахуванням нормального щоденного світового досвіду?