«Диктатура розвитку» – безальтернативна

25 — 29 січня цього року в Давосі в режимі онлайн відбувся щорічний Всесвітній економічний форум. Природно, що головною темою дискусій була пандемія коронавірусу, її вплив на світову економіку, пошуки спільних шляхів з подолання її наслідків, 22 також кліматичні зміни, гендерна рівність та інше. На порядку денному не було теми про соціальну несправедливість, хоча вона мала місце в багатьох виступах учасників Форуму. На багатьох телеканалах демонструвалася мапа світу про черговість вакцинації населення тих чи тих країн. Всі країни Підсахарської Африки зафарбовані червоним, тобто отримають її в останню чергу. Червоною фарбою зафарбована і Україна, єдина країна в Європі. Пандемія і пов’язаний з нею «ковідний націоналізм» висвітлили прогресуючий світовий тренд — поглиблення світової несправедливості на міждержавному рівні. Президент Африканського Союзу, він же президент ПАР Сіріл Рамафоса навів на Форумі деякі цифри: Велика Британія замовила 367 млн доз вакцини для 67 млн населення, Європейський Союз забронював 2,3 млрд доз для 450 млн населення.

Міжнародна благодійна організація Oxfam спеціально до Форуму підготувала доповідь «Вірус нерівності». В ньому фіксується небачене зростання економічної, соціальної нерівності з початку ХХ століття. Генсек ООН А.Гутерріш у своїй лекції в ООН 18.07.2020 року акцентував на цьому увагу: 50 % багатств світу належать 26 особам, а 70% населення світу живе на межі бідності. В інтерв’ю Euronews він деталізував вплив COVID-19 на Африку: «Цілі регіони, які досягли помітного прогресу в боротьбі зі злиднями і скороченням нерівності, за лічені місяці були відкинуті назад на багато років». У той самий час провідні міжнародні корпорації за дев’ять місяців 2020 року відновили свої статки і почали нарощувати прибутки. Мільярдери з Китаю (400 чоловік) збільшили їх на 750 млрд доларів, у США (600 чоловік) — на 560 млрд, у Франції (40 чоловік) — на 95 млрд. У цілому, 2,2 мільярдера збагатились 2020 року на 1,9 трлн доларів, на 20% більше, ніж за 2019 рік. Кому що!

У той самий час за прогнозами президента Всесвітньої продовольчої програми ООН (ФАО) Д.Бізлі, в 2021 році від голоду можуть померти 270 млн людей (сім Україн ). Щоб уникнути цього потрібно всього-на-всього 35 млрд доларів. Більшість голодуючих — у Африці: кліматичні зміни (засухи, повені), сарана в Східній Африці, втрата ринків збуту в Європі з-за пандемії.        

Показово, що в найбільш демократичній країні світу (як ми донедавна вважали) — США, фактор соціальної і економічної нерівності вперше вийшов на перше місце серед інших чинників, які хвилюють американців. У 1989 році статки 1% самих багатих американців у шість разів перевищували накопичення бідних, сьогодні — в 15 разів. Щоб привернути увагу світової спільноти до цієї проблеми ООН у 2007 році запровадив 20 лютого як Всесвітній день справедливості .

Не обійшла ця «пандемія» і Україну. Справжні розміри нерівності встановити важко, так як більше половини ВВП перебуває «в тіні». Хоча за даними ООН майже 70% населення України за межею бідності. Показовими є натовпи в Буковелі, а також 180 українців, застряглих у лютому на Занзібарі. Звичайно, маєтки Р.Ахметова, Ю.Косюка в Україні не можуть конкурувати з маєтком В.Путіна в Геленджику (якщо це не фейк), масштаби не ті, але характеризують загальну тенденцію.

Нерівність на мікрорівні (окрема людина, компанія) має наслідком нерівність і на макрорівні, на рівні держави. Умовні Північ і Південь, G-7, G-20 ділять країни на тих, хто приймає рішення, і тих, хто змушений буде їм підкорятись.    

Зростання соціальної нерівності може мати наслідком не тільки спорадичні, локальні соціальні заворушення, а й зміну пануючої в світі ідеології — перехід до тотального популізму з усіма його радикальними різновидами. Цю загрозу відчувають і розуміють ті ж таки мільярдери. В 2010 році за ініціативою Білла Гейтса і фінансиста Воренна Баффета розпочалась ініціатива «Клятва даріння». Її мета: спрямувати частину своїх статків на благодійні проєкти, на підтримку освітніх програм, на боротьбу з різними пандеміями тощо. На травень 2019 року цю ініціативу підтримали 204 мільярдери з 23 країн: вони погодилися 50% свого капіталу спрямувати на ці заходи. Серед них є і один українець — Віктор Пінчук. При всій повазі до цієї ініціативи варто розуміти, що вона не в змозі змінити загальносвітовий тренд — багаті стають багатшими, а бідні біднішими. Навіть у окремо взятій країні окремі гуманістичні кроки окремих людей не в змозі змінити ситуацію без активної і усвідомленої підтримки держави. В згадуваній доповіді Oxfam наводиться приклад двох країн, які вирішили зламати цей тренд — Нова Зеландія і Південна Корея. Як на мене, найбільш показовим і гідним наслідування деяких кроків є досвід Південної Кореї.    

Як самостійна республіка Південна Корея утворилась 1945 року, відокремившись від Північної Кореї. Владу тримали в своїх руках військові. Найбільш відомий з них — Лі Син Ман. Економікою вони не займались. Крім того, в країні не було корисних копалин, уся промисловість і енергетика залишились на півночі. Електрика навіть у столиці, в Сеулі включалась по графіку. Найвища будова мала три поверхи. По рівню ВВП на душу населення відставали навіть від Папуа-Нова Гвінея. Це була відстала аграрна країна, яка не могла прогодувати сама себе. На вулицях міст панувала злочинність. На такому тлі в травні 1961 року в результаті перевороту до влади прийшов генерал Пак Чхон Хі ( 44 роки ). Народ вітав зміну влади. Як завжди, сподівались на якесь покращення. Народ втомився від хаосу і безладу. Як виявилось, професійний військовий, людина системи, як сказали б тепер, був і патріотом своєї країни, якому боліло за те болото, в якому вона перебувала. В нього сформувалась амбіційна національна ідея — Південна Корея повинна стати впливовим суб’єктом міжнародної політики. І, відповідно, була і стратегія: країна повинна мати сучасну експортно-орієнтовану економіку. Їй відповідала і тактика: набір конкретних кроків для її реалізації. Він почав втілювати її в життя майже на наступний день свого президентства, без довгих роздумів.

Із чого почати? Не було грошей, не було устаткування і технологій, не було кваліфікованої робочої сили. Єдине що було — розуміння мети, політична воля і маса дешевої, дисциплінованої, працьовитої робочої сили. За взірець він взяв досвід Японії і Тайваню. Пізніше цю модель назвали «диктатурою розвитку». Вирішив почати з легкої промисловості — мінімум витрат, дешева і доступна сировина, прості операції; держава надає дешеві кредити, створює максимально сприятливі умови при експортно-імпортних операціях. Місячна платня була в 10 разів менша, ніж у США, а продуктивність праці — в 2,5 раза вища. Під особистим патронатом Пак Чхон Хі розшукували молодих, креативних підприємців, створювали для них максимально сприятливе бізнес-середовище. Держава створювала необхідну інфраструктуру — гарні дороги, електростанції, професійні училища тощо. Досить швидко південнокорейські товари склали серйозну конкуренцію західним фірмам. Вдалий акцент на легку промисловість дав змогу досить швидко накопичувати власні фінанси. Опираючись на них починали розвиватись інші галузі з орієнтацією на попит світового ринку. За підтримки держави виникали і зміцнювались фінансово-промислові групи, так звані чеболи. Олігархи тут не створювались, а призначались владою. На сьогодні їх є 63 і вони формують абсолютну більшість ВВП. Для керівництва цими процесами, для їх координації була створена Верховна рада національної перебудови. З 1962 року ввели п’ятирічні плани. Їх розробкою і аналізом виконання займалась Рада економічного планування. За рік він знищив організовану злочинність. Сеул і сьогодні є одним з найбільш безпечних міст Східної Азії.

Але все ж таки це була диктатура. Були заборонені профспілки. Придушувались (але без особливої жорстокості) опозиційні рухи, була обмежена політична діяльність, а також незалежні ЗМІ. Не переймався абстрактними демократичними принципами — права людини, свобода слова тощо. Пак Чхон Хі користувався ліберальною риторикою, тільки щоб не відлякувати іноземних інвесторів. Була і корупція, і «відкати», але в межах, які не викликали суспільного резонансу і не заважали реалізації намічених планів. Тим паче що всі добре знали, що сам Пак Чхон Хі хабарів не бере. На відміну від класичних диктаторів він не набув особистих статків.         

Варто зауважити, що на час свого правління Пак Чхон Хі ставив перед собою єдину стратегічну мету — вирвати Південну Корею зі стану хаосу, занепаду. Він не намагався вирішувати весь складний соціальний комплекс проблем, зокрема проблему пенсій, покладаючись на традиції конфуціанства (старих людей утримує сім’я). І він досяг своєї мети — не тільки ввів країну в коло розвинених, конкурентоспроможних країн, а й заклав надійний фундамент її подальшого процвітання.

У 2009 році Південна Корея здійснила «квантовий стрибок»: вона перейшла зі статуса країни — отримувача допомоги в статус країни — донора. Це був показовий результат «диктатури розвитку». Тим самим була ліквідована нерівність на макрорівні, нерівність щодо інших держав. Південна Корея стала повноправним членом клубу багатих країн — G-20.  

Про цю країну написано багато. Але варто навести кілька фактів, щоб показати результативність «диктатури розвитку». Відома Samsung Electronics , яка починала з виробництва рисового борошна, тепер по капіталізації в два рази перевершує «Газпром» і «Роснефть» разом взяті. В 1960 році середній дохід на людину становив 158 доларів, у 2017 році — 29 742 долари. В грудні 2017 року Мінздрав країни заявив про плани перетворити індустрію охорони здоров’я на найбільш інноваційну галузь економіки. І, мабуть, головний показник: 1960 року населення країни становило 25 млн, 1980 року — 38 млн, 2020-го — 52 млн. 

Пак Чхон Хі був застрелений начальником Центрального розвідувального управління Кореї 26.10.1979 року. За 18 років генерал-диктатор створив економічну базу сучасної авторитетної країни, яка з часом стала впливовим суб’єктом міжнародної політики.