Дипломатична міць Ватикану
Iнформаційна агенція ZENIT, торкаючись підсумків минулого року, висвітлила міжнародну діяльнiсть однієї з найменших за територією і за населенням держав світу — Ватикану. Як відомо, Латеранські угоди 1929 року визначили площу теократичної держави на пагорбі Монте Ватикано розміром у 0,5 квадратних кілометра; а число людей, які мають ватиканський паспорт, не сягає й 500. Сила Ватикану, однак, в іншому, а саме: у кількості та розповсюдженості католиків на планеті. Сьогодні їх понад один мільярд; це як найчисельніша конфесія у християнстві, так і найбільша церква серед інших світових релігій. Католики присутні, фактично, у переважній більшості країн на всіх материках.
Експерти ZENIT’а вважають, що «політика Ватикану на міжнародному рівні ще ніколи не була такою активною, як тепер. Зокрема, дипломатичні відносини встановлені з 177 країнами — це вдвічі більше, ніж 25 років тому, на початку понтифікату папи Івана Павла II. Втім, із кількома впливовими країнами, зокрема, з Китаєм, який розірвав всі зв’язки із Ватиканом 1957 року, з В’єтнамом та Саудівською Аравією дипломатичні відносини досі не встановлені. Попри це, уряд В’єтнаму провадить щорічні зустрічі з представниками Ватикану для вирішення спірних питань, що стосуються свободи віросповідання».
Головною метою міжнародної політики Ватикану є захист свободи совісті, свободи віри. Спочатку йшлося тільки про католиків. Але в результаті виходить так, що, визнаючи права католиків сповідувати свою віру, та чи інша держава опиняється перед необхідністю визнавати принципи релігійної свободи в цiлому. Фактично, Ватикан захищає права віруючих взагалі, а не тільки католиків. У цьому напрямку помітний дипломатичний успіх було досягнуто в 60-ті роки, в найгірші часи холодної війни. Тоді архієпископ Агустино Сасаролі (майбутній державний секретар Ватикану) на Гельсінськiй нарадi з проблем безпеки і співпраці в Європi зробив неабиякий вклад в те, аби право релігійної свободи було визнане країнами Варшавського блоку.
Зважаючи на активність Ватикану у справах захисту прав людини в різних країнах, деякі дипломати вважають, що Ватикан має повне право стати членом Організації Об’єднаних Націй, де сьогодні працює його постійний представник з правом голосу але без права голосування. У інтерв’ю наприкінці минулого року державний секретар Ватикану кардинал Анжело Содано не відкинув можливості повного членства держави в ООН, якщо це стане корисним, необхідним і можливим. Він, зокрема сказав: «Сьогодні це відкрите питання, тому, що для вступу до ООН необхідна згода і рекомендації Ради Безпеки цієї організації».
Крім ООН, Ватикан бере участь у роботі інших міжнародних організацій, таких, як Арабська ліга, Рада Європи, Організація Американських країн та Організація африканської єдностi.
Не всі міжнародні дипломати вважають правомірним втручання церкви у світську політику. В інтерв’ю газеті «Le Monde» французький дипломат Жан Гегіно, який був колись послом Франції у Ватикані, сказав: «Деяких міжнародних діячів дратують політичні акції Ватикану; причиною роздратування є ті цінності, які він підтримує і про які постійно нагадує. Між тим, все більше і більше країн намагаються будь-яким шляхом підтримувати відносини з Ватиканом, а також — запросити й прийняти у себе римського понтифіка».
Із стилем міжнародної політики Ватикану українці мають можливість ознайомитися на прикладі діяльності посольства Апостольської столиці у Києві — нунціатури. Діяльність нунція (Папського посла Ватикану) архієпископа Ніколи Етеровича вирізняється відкритістю, зокрема, до ЗМІ; активною участю у важливих наукових семінарах і конференціях (за короткий час пан нунцій добре вписався в науковий істеблішмент столиці, який займається релігійними проблемами). А також, що зараз найважливіше для нас, толерантністю — за умов, коли ставлення до Католицької церкви з боку деяких церковних і світських політиків іноді межує з провокаціями.
Дозволю собі також висловити незгоду з деякими рисами політики Ватикану у нашій країні, які були неодноразово озвучені високопоставленими особами Апостольської столиці, зокрема, в їхніх інтерв’ю газеті «День». Йдеться про ставлення до так званих неканонічних українських православних церков — до УПЦ Київського патріархату та до УАПЦ. Тут, як відомо, Ватикан дортимується принципу — «Визнавати і мати офіційні стосунки тільки з тими православними церквами, які визнаються світовою Православною спільнотою». Важко не помітити, що цей принцип входить у разюче протиріччя із ліберальним ставленням Ватикану до інших, «інославних» християн (зокрема, до протестантів) та до іновірців — мусульман, буддистів, іудеїв тощо. Причина такої дискримінації відома — небажання погіршити відносини із православним Московським патріархатом. Між тим, самі ватиканські політики визнають, що у цих відносинах політика поступок якщо й дає якісь результати, то тільки негативні. Зазвичай спостерігається така картина: Ватикан робить крок назустріч — Москва відступає на два кроки назад. Останній приклад. Бажаючи трохи зблизити релігійне життя двох церков, Католицька церква Росії прийняла рішення святкувати день св. Георгія за Старим стилем, разом з православними. Інформагенція «Радонеж» (РПЦ) так прокоментувала цю подію: «Що за цим ховається: «повага до православних традицій», як поясняють католики, чи бажання мімікрувати під них із далеким розрахунком? Час покаже».
А тим часом виходить так, що Апостольська столиця фактично підтримує згубний розкіл українського православ’я.
