Дивовижний новий світ Трампа

«Те, що ми любимо, занапастить нас», — передбачив Олдос Хакслі 1932 року. У книжці «Який чудовий новий світ» він описав, як рід людський до 2540 року занапастило невігластво, жадоба постійних розваг, домінування технології і надлишок матеріальних благ. Після нещодавнього обрання Дональда Трампа на посаду президента складається враження, що Сполучені Штати виконають передбачення Хакслі більш ніж за 500 років до наміченого терміну.

Суспільна культура Америки вже давно цурається високоінтелектуального мислення, часто розхвалюючи свого роду простонародний потуральний егалітаризм як необхідну умову для необмеженої творчості і нічим не скутого капіталізму, який вона підтримує. Все, що потрібно людині, щоб вирватися вперед, — це сила волі і завзятість.

Колись це звучало привабливо для таких країн, як Радянський Союз, який був ближчим до світу похмурого антиутопічного роману Джорджа Орвелла «1984». Там, де контроль уряду загнав усю культурну творчість у підпілля, дух простоти і уява, втіленням яких представлялась Америка, здавалися справжньою мрією.

Але у світі, подібному орвеллівському, поступово наростає політичний тиск, і дисидентський рух, що піднімається, змітає систему, як і сталося з Радянським Союзом 1991 року. Проте, коли увага людей поглинена безглуздими розвагами і купами барахла, вони втрачають волю до опору. Врешті-решт, виявляється: вони знають і вміють так мало, що не можуть відмовитися від такого життя, навіть якщо б захотіли.

Інакше кажучи, світ, на який, імовірно, сподівались радянські громадяни, може виявитися в’язницею іншого роду — можливо, не такою неприємною, але й утекти з неї теж важче. Саме з цим нині й стикнулися США.

Американська індустрія культури вже давно надала політиці країни відтінку голлівудського сюрреалізму. Політики стали персонажами, від морально непідкупного безневинного героя Джиммі Стюарта у фільмі «Містер Сміт їде до Вашингтона» (1939) до подібного Трампу магната, втіленого Орсоном Веллсом у «Громадянині Кейні» (1941), і щирого борця, якого зіграв Роберт Редфорд у «Кандидаті» (1972), не говорячи вже про численних ковбоїв і рейнджерів Джона Вейна.

З обранням молодого, засмаглого Джона Ф. Кеннеді 1960 року голлівудська естетика вперше переселилася в Білий дім. 1960 року Кеннеді нестримно увірвався в оселі американців, виділяючись на тлі більш відомого, але набагато менш чарівного Ричарда Ніксона. Швидше, плейбой, ніж ковбой, Кеннеді підкорив серця американців. Але він зовсім не був втіленням типового обивателя: навпаки, він оголосив 1963 року, що «невігластво і неписьменність... породжують провали в нашій соціально-економічній системі».

Наступним кіногенічним американським президентом став Рональд Рейган, справді актор, який грав справжнього ковбоя. Але в тому, що стосується відвертості і знань, його погляди були протилежними до переконань Джона Кеннеді. Відстоюючи «економіку пропозиції» перед білими представниками робітничого класу, він переконав мільйони, що гасло «менше уряду» — що означало урізування федеральних програм, зокрема освіти — принесе «світанок в Америку».

Зі своєю добре відрепетируваною життєрадісністю Рейган уміло, але з явно голлівудським талантом, зіграв роль президента. Його стратегічна оборонна ініціатива, покликана покласти край стратегії ядерного стримування, відомої як «гарантоване взаємне знищення», насправді отримала прізвисько «Зоряні війни». Збереження думки про Рейгана як про ікону республіканців багато в чому пов’язане з його здатністю поєднувати ковбойську жорстокість із чарівністю кінозірки, хоча успіх також відіграв свою роль. Врешті-решт, перемозі в холодній війні істотно допоміг Михайло Горбачов, чия спроба реформувати Радянський Союз прискорила його крах.

У результаті цієї перемоги Америка зробила ще більшу ставку на те, що зухвалість перемагає знання. Джеймс Карвілл, стратег президентської кампанії Білла Клінтона (який отримав перевагу зокрема завдяки своєму південному шарму, як у Кенеді), придумав фразу: «Це економіка, дурнику», — таку прилипливу, що вона часто вживається й сьогодні. І, втім, саме американська економіка призвела до отупіння стількох людей.

До 2000 року американці були готові до Джорджа Буша-молодшого. Принц і простолюдин водночас, він поєднав у собі голубу кров свого батька зі Східного узбережжя і просту техаську зовнішність — бездоганний гібрид Стюарта і Вейна. Але Буш не був кінозіркою. Він був, швидше, актором із ролика, що рекламує війни.

Сьогодні розваги вступили в нову фазу —  і політика разом із ними. Від реаліті-шоу на телебаченні до літніх блокбастерів та соціальних медіа: те, що займає дедалі більше людей, особливо в США, стало більш «непричесаним», миттєвим і нещадним, ніж будь-коли. Жага ґрунтовного знання і складного обговорення, здається, майже повністю витиснена набагато потужнішою жагою мемів, лайків і послідовників.

І тут з’являється Трамп. Із його галасливими мітингами і «політичними пропозиціями» на 140 символів о 2.30 ранку, колишня зірка реаліті-шоу точно знає, як привабити розгніване населення, яке намагається сформулювати свої претензії. Сам Трамп — який, за чутками, збирався запустити «Трамп-ТБ» після виборів (які він, як очікувалося, повинен був програти), — назвав причиною своєї перемоги на виборах соціальні медіа.

Деякі виборці Трампа стверджують, що їх спонукав проголосувати за нього «здоровий глузд» і що їх привабили його слова про «процвітання і скорочення боргу», а також про «сильну армію й реформу імміграції». Але за найближчого розгляду виявляється, що ці вислови були абсолютно беззмістовними; фактично вони ледве стикувалися один з одним.

Насправді прихильники Трампа голосували за злісного боса з шоу The Apprentice («Стажист»), рішучого й авторитарного, який розстрілюватиме — або депортуватиме — кого завгодно, без роздумів. Вони голосували за хлопця, який, як вони думали, наслідуватиме чванливу мантру Вейна: «Не може бути все лише чорним або білим?» А я скажу: «А чому це, чорт забирай?» А багато хто голосував за повернення до часу, коли представники білої раси були ковбоями і завойовниками.

З обранням Трампа, який призначив своїм головним радником і стратегом прихильника переваги білої раси, Америка може опинитись у світі Орвелла. Це матиме руйнівні наслідки, але світла сторона полягає в тому, що, врешті-решт, опір наростатиме і зруйнує систему. Але навіть якщо Трамп не дійде до неофашизму, він може зробити так, щоб Америка працювала на благо дедалі меншої кількості людей, тоді як виборці, настільки зайняті обміном фотографіями котиків і підробленими новинами в соціальних медіа, поступово втрачатимуть залишки здатності відрізняти живу реальність від її віртуальної тіні.

Проект Синдикат для «Дня»