Формула Ден Сяопіна: п’ять років по тому

Китай святкує п’яту річницю повернення Гонконгу до Батьківщини з-під британського правління. Торжества ознаменувалися феєрверками, танцями драконів і візитом президента Цзян Земіна. Зараз, коли правителі Китаю повернулися до Пекіна, настав час більш реалістично поглянути на те, що було зроблено за ці п’ять років.

Керівна еліта Гонконгу з особливою насолодою говорить іноземним візитерам про те, якими насправді помилковими виявилися песимістичні прогнози про майбутнє території. Часопис Fortune, наприклад, одну зі своїх основних статей назвав «Смерть Гонконгу». У цій статті передрікалося деспотичне втручання Пекіна до місцевих справ, що неминуче мало послабити життєздатність економіки Гонконгу. Стаття була невірною, бо найглибші рани було отримано Гонконгом не від китайського правління, а їх було завдано ним самому собі.

Керівник Гонконгу Дун Цзяньхуа наполягає на тому, що розроблена Ден Сяопіном схема «одна країна, дві системи» працює ідеально. Секретар міністерства фінансів Ентоні Люнг хвалився минулого року, що Гонконг стане азіатським «Манхеттеном Плюс». Перший заступник міністра фінансів сер Дональд Цанг називає негативні оцінки цієї території продуктом другосортних умів.

Але офіційна бравада викликає мало симпатій за межами цього вузького кола осіб. Серед гонконзької громадськості все більше поширюється почуття, що з 1997 року сталася зміна на гірше — не внаслідок надмірного втручання з боку Пекіна, а через невдалі ухвали, які приймаються місцевими керівниками.

Пан Дун, спадкоємець імперії судновласників, і його друзі, промислові магнати, схильні звинувачувати британський колоніальний уряд у тому, що він залишив «бомби уповільненої дії», які й призводять до того, що Гонконг виглядає погано. Наприклад, 1998 року уряд хором звинувачував Велику Британію за «мильну бульбашку» цін на нерухомість, яку «проткнула» азіатська фінансова криза 1997 року, викликавши, таким чином, обвал на фондовій біржі. Але насправді «мильна бульбашка» була надута комуністичними правителями Китаю ще десять років тому за підказкою місцевих магнатів, які торгували нерухомістю, і таким чином хотіли обмежити кількість землі, яку було дозволено продавати мешканцям колонії британського походження.

Місцева влада незабаром почала розширювати наступ. 1999 року місцевий уряд прагнув до цього й отримав пряму вказівку уряду в Пекіні опротестувати ухвалу гонконзького Апеляційного суду в останній інстанції з питань еміграції, оскільки його вердикт не задовольняв уряд. Принижений і ображений, суд відтоді діяв дуже боязко. Місцеві мешканці називають його зараз «Апеляційний суд напівостанньої інстанції».

2000 року один із помічників пана Дуна в політичних справах відвідав президента престижного Університету Гонконгу, щоб висловити свою заклопотаність з приводу опитувань громадської думки серед викладачів даного навчального закладу, які послідовно свідчили про спадаючу популярність пана Дуна. Незабаром після зустрічі керівництво університету попередило особу, яка проводить опитування громадської думки, про те, що, можливо, її робота не дістане подальшого фінансування.

Роберт Куок, власник основної англомовної газети Гонконгу South China Morning Post, малайзієць за походженням, є близьким другом пана Дуна й виявляє надзвичайну лояльність щодо китайських керівників. 2001 року з цієї газети було звільнено журналіста Віллі Лема, всіма шанованого експерта з питань Китаю, і сталося це після того, як пан Куок влаштував йому публічний рознос за його думку про керівництво Китаю.

Президент Цзян і китайське керівництво незначним чином вплинули, якщо взагалі вплинули, на прийняття таких ухвал. Їх було прийнято тому, що пан Дун і його прихильники бажають продемонструвати, наскільки їхні думки збігаються з офіційними думками на материку. Але чи дійсно вони збігаються?

Припущення, що Китай бажає, щоб Гонконг став більше схожим на материк, є безглуздим. Китай вже ситий по горло бажанням «бути однією країною». Чого йому хочеться зараз, так це «двох систем». Після студентських бунтів 1989 року та побоїща після цього на майдані Тяньаньминь, а також після краху радянського блоку для Китаю гострою необхідністю стали пошуки нового соціального та економічного устрою країни. Комуністична партія Китаю усвідомлювала, що в неї були проблеми з легітимністю, і в основі простої формули Дена лежала ідея дозволити Гонконгові показати Китаю найкоротший шлях до процвітання.

Правляча еліта Китаю залишається партією ленінського типу, яка готова зруйнувати будь-яку потенційну загрозу її монопольній владі. Але при цьому багато чиновників, що працюють у тісному контакті з партійними лідерами, наполегливо й досконало досліджують західні країни щодо деталей інституційного устрою, які могли б пролити світло на те, що Китай міг би зробити для себе в майбутньому. Іншими словами, Китай перебуває в пошуках нової системи, яка повинна замінити існуючу.

Пан Дун, чиї моральні принципи, натхненні доктринерською інтерпретацією конфуціанської класики, яка робить основний наголос на слухняності щодо вищестоящих, мабуть, забуває те, у чому Китай бачить фундаментальну проблему, яка стоїть перед ним. Замість цього його поведінка нагадує поведінку феодальних окружних чиновників, пріоритетом яких було забезпечити належну повагу тим, хто стоїть вище за них.

І не лише містер Дун. Багато хто з гонконзької еліти дотримується тієї ж думки, незважаючи на їхнє навчання в західних школах бізнесу і майно, нагромаджене завдяки торгівлі нерухомістю. Їхній пріоритет — це створення теплих стосунків з китайським чиновництвом — причому більшість із цих чиновників можна легко купити. Вони ніколи не ставили на перше місце питання про те, чи залишиться Гонконг відкритим, ліберальним суспільством чи ні.

Один із старших китайських партійних кадрових працівників, який робить свою дипломну роботу в Гарварді, нещодавно сказав зі здивуванням, що Гонконг з його керівниками, які покірно погоджуються з будь-яким безглуздим висловлюванням китайського керівництва, справив на нього враження більшої «лівизни», аніж материк. І дійсно, багато керівних працівників Китаю в приватних бесідах кепкують із запобігливої поведінки пана Дуна і його задушевних друзів і все більше приходять до думки, що материковий Китай нічого не може навчитися на прикладі Гонконгу. Те, що Китай вважає гонконзькою комедією поваги, швидко стає трагедією помилок для громадян Гонконгу.

Сін Мінь ШОУ, провідний інвестор у Гонконзі.