Франція не піддається реформуванню?
Усе почалося рік тому, коли французи сказали «ні» на референдумі про європейську конституцію. Продовження з’явилося минулої осені: передмістями прокотилася хвиля насильства. Зараз Франція знову звертає на себе увагу всього світу кількатижневими вуличними демонстраціями проти «контракту першого найма» (КПН), запропонованого прем’єр-міністром Домініком де Вільпеном для боротьби з високим рівнем безробіття серед молоді.
Ці три події, хоч якими б різними вони були, разом ілюструють деякі укорінені характеристики соціального життя Франції.
По-перше, для Франції виявилося важко перейти на запити глобалізації. Крім звичайного незадоволення економічними проблемами, провалений референдум травня 2005 року продемонстрував неприйняття більшою частиною французького електорату впроваджуваних ЄС порядків, які забезпечують вільне переміщення людей, товарів і капіталу та, відповідно, верховенство економічної конкуренції. Подібним чином спалах насильства минулої осені в передмісті став відображенням розгубленості дезорієнтованих молодих людей, які зіткнулися з похмурими перспективами, що їх сучасна економіка пропонує тим, кому бракує належної підготовки й освіти.
Молодь є головною силою і нещодавнього протесту, але цього разу до незадоволених належать усі верстви французької молоді, у тому числі випускники університетів. Чинячи опір КПН, вони демонструють свою незгоду жити в нестабільній ситуації поза французькою моделлю гарантованої зайнятості, якою користувалися їхні батьки в контексті абсолютно іншої економіки.
Є щось дуже французьке в усьому цьому, оскільки, попри те, що протягом останніх двох десятиріч економічні правила гри змінилися в усій Європі, потреба в збільшенні гнучкості ринку праці, схоже, була визнана досить легко в більшості країн.
В Іспанії, де при владі перебуває соціалістичний уряд, близько третини найманих робітників працюють за тимчасовими контрактами; відсоток серед молоді навіть вищий. В Італії більш гнучку систему зайнятості ввів уряд Романо Проді в 1997 році, вона ще більше зміцнилася так званим законом Біаджі 2003 року.
Так само і в Німеччині коаліційна угода між соціал-демократами та християнськими демократами містить положення, згідно з яким випробувальний термін, під час якого працівників за наймом можуть звільнити без пояснення причин, збільшується від шести місяців до двох років. Такий же термін пропонує і закон КПН Вільпена. У всіх цих європейських країнах нові закони про зайнятість сприймаються як неминучість.
У Франції, навпаки, політична традиція, яка, як точно зазначив Торквіль, сягає своїм корінням у «старий порядок» і яку сьогодні однаково розділяють як ідеологія голлістів, так і соціалістична ідеологія, тісно пов’язана з явним неприйняттям економічного лібералізму. Від часів Французької революції вимога рівності часто брала гору над необхідністю свободи. У результаті французи зачаровані ідеєю «держави загального добробуту» в усіх її проявах.
Навіть очевидні невдачі французької соціальної моделі в сьогоднішній ситуації — такі, як масове безробіття (що сягає 25% серед молоді), величезний державний дефіцит, блокування соціальної мобільності, — не зменшили її престижу в очах суспільства. Замість цього було б набагато логічніше черпати натхнення в скандинавській моделі «гнучкого соціального забезпечення», що поєднує в собі гнучкість зайнятості та соціальні гарантії (хоч і за рахунок податкового навантаження, яке Франція не прийме «на ура»).
Додайте до цього те, що французи віддають перевагу ідеологічнiй конфронтації, та відсутність культури переговорів і компромісу, не кажучи вже про вміння досягати злагоди, — і ви зрозумієте, чому так багато проектів реформ у Франції закінчуються протестами на вулицях. Більш того, досить знаменно, що більшість спостерігачів автоматично пов’язали останні заворушення із заворушеннями травня 1968 року, які, як і раніше, дивовижно привабливі для французів. Однак насправді, крім відображення уподобання французами політики вулиці, ці дві події ніяк не пов’язані.
Чи означає це, що Франція не піддається реформуванню? Звісно ж, ні. Країна пройшла через серйозні перетворення за останні десятиріччя. Чи це усунення державної монополії в електричній, газовій, телекомунікаційній і навіть поштовій галузі, чи заміна військового призову професійною армією, чи ж пенсійна реформа, але Франція змінилася набагато сильніше, ніж зазвичай вважають. Це особливо слушне щодо французьких компаній, які прекрасно пристосувалися до вимог міжнародної конкуренції.
Але ще багато чого треба зробити: всій системі освіти, враховуючи рівень університетів, потрібні серйозні реформи, а багато табу стосовно правил найма, соціального забезпечення та функціонування держави повинні бути поставлені під сумнів. Досвід із КПН свідчить не про те, що реформи неможливі, а про те, що їх не можна нав’язувати в односторонньому порядку. Потрібен час для пояснень, консультацій і переговорів. У такому суспільстві, як французьке, у якому присутня невпевненість у майбутньому та велика потреба відновлення впевненості в собі, час, витрачений на те, щоб дійти порозуміння та забезпечити легітимність майбутніх реформ, безсумнівно, не буде витрачений даремно.
Рафаель ХАДАС-ЛЕБЕЛ — автор книжки «101 слово про французьку демократію», член Державної ради і професор паризького Інституту політичних досліджень
