Фрау канцлер

22 листопада 2005 року стало одним із ключових поворотів у повоєнному політичному житті Німеччини. У той час як на Майдані незалежності святкували першу річницю помаранчевої революції, новий склад німецького Бундестагу уперше в історії країни затвердив жінку на пост канцлера — 50 літню Ангелу Меркель, лідерахристиянських демократів. Показово, що главою уряду стала громадянка вже не існуючої комуністичної Німецької Демократичної Республіки. Цікавим є й інший факт: у соціал-демократів, які досі були правлячою силою в країні, з’явився новий лідер — також виходець зі Східної Німеччини — Матеус Плацек. I це при незмінному, хоч і прихованому психологічному протистоянні Сходу і Заходу. Старші люди, які проживають у західній частині Берліна, роз’єднаного колись наслідками Другої світової війни, обурюються: як могло так статися?! Але сталося.

НАПОЛЕОНIВСЬКI ЗДIБНОСТI

Під час змагань із мовчазною блондинкою програли всі чоловіки-конкуренти. Кажуть, що Ангела Меркель усміхається так само чарівно, як і Юлія Тимошенко. Проте насправді вони абсолютно різні. Пані Меркель має математичний, холодний розум. Вона демонструє надзвичайну обережність під час публічних виступів, не в її стилі вдаватися до палких, революційних промов. Можливо, єдине, що поєднує двох жінок — з над київського Дніпра і берлінської Шпреї — любов до політики і прагнення влади.

У «поході» до керівництва державою Ангела Меркель проявила наполеонівські здібності. Після себе скромна провінціалка залишила немало політичних «трупів» — екс-канцлера Гельмута Коля, давнього лідера християнських демократів Вольфганга Шойбле, баварського керівника Едмунда Штойбера і ще цілу низку менш відомих, але не менш грізних конкурентів із німецьких земель.

Усі атаки своїх ворогів (приміром, те, що вона бездітна) Меркель або ігнорувала, або відбивала тонкою іронією. I ніколи — суперечками. У словесних дуелях із головним опонентом Герхардом Шредером перемагала не властивими йому пропагандистськими методами, а мовою конкретних аргументів і фактів. Хоч задля справедливості варто визнати, що у «республіці мас-медіа», як слушно називають сучасну Німеччину, під час теледебатів переміг екс-канцлер. Найщирішими його прибічницями були німецькі жінки, однак врешті-решт це йому жодним чином не допомогло. Поведінка Шредера після виборів, а саме відмова визнати поразку, сильно вдарила по його популярності. Нарешті він був змушений віддати канцлерський портфель. Натомість він відкрив адвокатське бюро у Берліні, а також збирається написати мемуари. Цими днями стало відомо, що екс-канцлер буде радником швейцарської видавничої групи «Рингір» «із питань міжнародної політики». Шредер розпочне свою роботу з 1 січня нового року. Йому надано кабінет у штаб-квартирі групи у Цюриху.

ВИМУШЕНА КОАЛIЦIЯ

Напевне, соціал-демократи ніяк не розраховували на такий результат своїх попередніх задумів. Коли канцлер Герхард Шредер пішов на доволі рішучий і непрогнозований крок щодо штучного прискорення виборів, то в політичній еліті наступив своєрідний шок. Про його наміри, оприлюднені 22 травня, знали лише деякі політики. Однак і серед них переважала думка, що така ініціатива пов’язана з великим ризиком, а тому може коштувати німецьким есдекам влади. Перед опозицією на чолі з Ангелою Меркель з’явився чудовий шанс, і вона ним скористалася.

Бундестаг фактично «сфальсифікував» вотум недовіри уряду Герхарда Шредера. Однак і президент країни, і Конституційний суд не стали чинити супротиву планам канцлера (хоч згідно зі своїми повноваженнями, вони могли внести кардинальні корективи). Вибори було призначено на борів дійшло до комізму, коли здавалося, що ані перший, ані друга не здобудуть такої кількості голосів, яка б дозволила їм вести мову про блокування з кимось («зеленими» або лібералами).

18 вересня. Якщо взяти до уваги відпускний літній період, то на передвиборну кампанію у політиків було не дуже багато часу. Її старт був доволі млявим і нецікавим. Лише після того, як журналісти висміяли таку поведінку партійних еліт, ситуація пожвавилася. У «сонне царство» передвиборної кампанії антиснодійного додало створення нової Лівої партії, до якої увійшли колишні комуністи (які в сучасній Німеччині іменують себе Партією демократичного соціалізму) і невдоволені політикою Шредера есдеки. На чолі цієї політичної сили став колишній соратник Шредера Оскар Лафонтен, який розсварився з канцлером ще сім років тому, як тільки до влади прийшла червоно-зелена коаліція.

Невдовзі стало зрозуміло, що існує серйозна небезпека програшу соціал-демократів, які у безодню політичного небуття потягнуть і своїх «зелених» партнерів на чолі з Йошкою Фішером. Наляканий негативними прогнозами, Шредер вдався до активніших дій: почав їздити країною, виступати на мітингах по кілька разів на день, аби лишень отримати перемогу над своєю суперницею Меркель. Широкомасштабну агітацію розгорнув і віце-канцлер, міністр закордонних справ Йошка Фішер (ослаблений візовим скандалом і глибоко розчарований політичними кроками Шредера).

Наприкінці літа канцлеру вдалося «стабілізувати» соціологічні прогнози. Його оточення почало оптимістичніше оцінювати шанси червоно-зеленої коаліції. Однак попри зміну настроїв виборців, серйозні аналітики передбачали перемогу опозиції. Йшлося або про отримання абсолютної більшості голосів християнами-демократами самостійно, або в альянсі з лібералами (так звана коаліція «чорних» із «жовтими»). Меркель навіть обіцяла лібералам у разі перемоги крісло міністра закордонних справ: його мав обійняти голова фракції Вільної демократичної партії ФРН Вольфганг Герхардт. (Він, до речі, у своїх виступах відводив значне місце Східній Європі. Тому були сподівання, що в його зовнішньополітичній доктрині провідну роль посіла б і Україна).

За історію існування у політичному житті Федеративної Німеччини домінувало небагато партій. По-перше, Християнсько-демократичний союз, який є доволі впливовим на півночі і заході країни. По-друге, Християнсько-соціальний союз — на півдні, у Баварії. Вони сформувалися на основі давніх консервативних і центристських партій християнської орієнтації — католицької і протестантської. По-третє, Соціал-демократична партія Німеччин — найстаріша політична сила. По-четверте, Вільна демократична партія, що утворилася з різних ліберальних течій Веймарської республіки ще до приходу до влади Гітлера. Впливовим гравцем на партійному полі ФРН також є Партія зелених, яка ставить за мету захист навколишнього середовища. Після возз’єднання Німеччини з’явилася ще одна політична сила — посткомуністична Партія демократичного соціалізму.

ВИБОРЧИЙ IНСТИНКТ

На початку виборчої кампанії виграш опозиції і поразка правлячих сил виглядали безсумнівними. Однак невдовзі майстерний оратор Герхард Шредер «вирівняв» ситуацію. Йому вдалося відвернути увагу виборців від головної проблеми, довкола якої найбільше точилися передвиборні дискусії, — великої кiлькостi безробітних (на сьогодні в Німеччині таких нараховується до 5 млн. осіб). Врешті-решт було знайдено слабке місце програми християн- демократів, а саме, — податки. Йшлося про концепцію професора Пауля Кірхгофа, який запропонував радикальну зміну надзвичайно складної німецької податкової системи. Соціал-демократи і «зелені» створили міф загрози соціальним правам через пропоновану реформу. Це додало нових шансів Шредеру і вдарило по рейтингу Меркель. Напередодні ви

Німецькі виборці 18 вересня «перехитрили» партії. У результаті виникла безвихідь, яка не дозволяла створити впливовий коаліційний уряд. Такої ситуації політична історія ФРН ще не знала. Сталося так, що одразу два політики претендували на посаду майбутнього канцлера. Шредер не хотів визнавати своєї поразки, посилаючись на різницю менше одного вiдсотка голосів. До речі, на передостанніх виборах він переміг із різницею лише в шість тисяч голосів, хоч на той час соціал- демократи мали надійного партнера — «зелених». Однак під час останніх виборів розклад голосів склався таким чином, що ані християни-демократи, ані есдеки не могли сформувати впливової більшості в парламенті без об’єднання своїх сил.

Iз чим пов’язаний був такий «вердикт» виборців? Частково з обережністю і недовірою німців до традиційних партій. Також очевидним є протест проти усіляких прогнозів і опитувань. Соціологія сучасної Німеччини ще ніколи не була так скомпрометована, як на цих виборах. Важко сказати, чому такою була поведінка виборців, адже ніхто не організував так би мовити змову проти партій чи соцопитувань. Схоже, що вирішальним чинником був інстинкт, який спонукав виборців протистояти партійним закликам і самовпевненості лідерів.

Урешті-решт виникла непередбачувана ситуація, коли політичні суперники мусили домовлятися про спільну діяльність. Велика коаліція між есдеками і християнами- демократам стала єдино можливим виходом. Регулювати майбутню роботу опонентів має спеціальна угода, над створенням якої працювала неформальна група представників від обох сторін. Очевидно, що перехід від ворожості до партнерства був нелегким. Не кожна країна витримала б випробування такою кризою. Мабуть, лише німецька залізна дисципліна дозволила вести тривалі переговори про зміст коаліційної програми. Схвалений документ про співпрацю складається зі 190 сторінок. Однак і цей обсяг, напевно, враховує далеко не всі нюанси...