Ганьба й крах царської Росії

Одним із наслідків цього світового катаклізму стала повна й остаточна самодискредитація і деградація Російської імперії як «в’язниці народів» і відсталої у військово-технічному сенсі державної освіти, услід за чим відбувся її повний крах у лютому 1917 року. Російський ліберальний журналіст тієї пори Д. Меньшиков писав, що царська Росія невблаганно й послідовно йшла до цього краху — починаючи від «севастопольського погрому» часів Миколи I, через ганьбу Цусіми й Порт-Артура в Російсько-японській війні 1904—1905 років і, нарешті, через катастрофу 1915 року на німецькому фронті, про що, до речі, ми вже нагадували читачам «Дня».

Не сумніваюся, що в сьогоднішній Росії знайдуться «горе-патріоти», які в ці дні литимуть сльози за останнім бездарним царем і його оточенням, що ухитрився, по-перше, втягнути країну в зовсім непотрібну її народам війну з Німеччиною й Австро-Угорщиною, а по-друге, покласти на полях цієї війни — це за відсутності танкових проривів і масованих авіа-бомбардувань, як це мало місце під час Другої світової війни, між іншим! — кілька мільйонів етнічних росіян, українців, білорусів, татар, представників народів Кавказу. Віднедавна видавана у Москві й популярна в колах столичної інтелігенції американська газета «Москоу таймс» навела з посиланням на дослідження московських — особливо наголосимо! — демографів таку цифру: в битвах Першої світової з боку Російської імперії загинули 1 млн. 300 тис. українців.

Повторимося: якщо врахувати, що Німеччина та її союзники взагалі не використовували на своєму Східному фронті танки (просто за відсутності їх у той час!), а повітряний флот був переважно представлений нечисленними аеропланами, то наведена вище цифра означає просто жахливі речі. Зробимо невелику історико-географічну прикидку. Питання: проти кого конкретно воювали загиблі українці? Важко уявити собі — навіть з урахуванням тупості й відсталості царської бюрократії — цілковито абсурдну з точки зору елементарної логіки та законів економіки ситуацію, коли більшість українців, котрі призивалися в ті роки до царської армії, мешканців Київської та Харківської, Полтавської й Одеської губерній, направляли б не на сусідній фронт, а розподіляли б по далеких фронтах діючої армії від Закавказзя і Румунії до берегів ріки Даугава. Значить, не буде помилковим припустити, що принаймні більшість етнічних українців воювала в арміях Південно-Західного фронту, що діяли на території безпосередньо самої України. Ну, й на кораблях Чорноморського флоту, звісно.

А тепер пригадаймо, проти кого ж діяв російський Південно-західний фронт. А діяв він не проти кайзерівської Німеччини — бої з самими німцями відбувалися північніше, на території Білорусі та нинішніх балтійських держав. «Об’єктом відповідальності» Південно-західного фронту були війська Австро-Угорщини, що воювали, як знає будь-який історик, ледве не на порядок гірше, ніж німецькі. Звичайно, німецьке командування періодично перекидало війська на допомогу своїм союзникам, але, повторімо ще раз, головним противником царських генералів, що командували арміями, корпусами й дивізіями на території України, були саме австро-угорські війська. І що ж тоді виходить? Це як же треба було воювати царським генералам, щоб ухитритися погубити стільки народу в боях не з німцями, а з явно слабшим противником! Така, виходить, ціна Брусиловських та інших «проривів» на Південно-західному фронті! Нагадаємо, до речі, що всі ці «прориви», зрештою, виявилися марними. Міфи про «вміння воювати», «стратегічний талант» генералів Російської імперії вкотре розвіяні. Щоправда, цього разу — ціною небачених доти жертв.

Який висновок випливає з усього сказаного? Та, взагалі, він, по-моєму, зрозумілий будь-якій мислячій людині. Будь-які спроби пожвавити «імперський дух» і супутні з ним прагнення у відносинах із сусідами, які ми сьогодні часом спостерігаємо, приречені на такий самий безславний фінал, до якого 95 років тому прийшли Микола II і його генерали.