Генерали балканських війн:

Днями Міжнародному трибуналу з колишньої Югославії здалися колишній командуючий боснійською армією Расім Делич і генерал у відставці армії боснійських сербів Мілан Гверо. Але наскільки успішним є Гаазький трибунал і які наслідки його діяльності для балканських держав?

Кровопролитні балканські війни 90-х років минулого століття залишили по собі не лише невирішені міжнаціональні проблеми, зруйновану економіку й складнощі у взаємовідносинах між новими державами — колишніми противниками. Приниження, несправедливість, відокремленість від європейської цивілізації відчувають сьогодні не лише серби й чорногорці, македонці та жителі Боснії і Герцеговини (мусульмани, серби, хорвати). Принижена національна гордість і, здавалося б, благополучної Хорватії, яка щорічно приймає на своїх пляжах кількість туристів, удвічі більшу за її власне населення.

Все це питання не минулого, а сьогодення й навіть майбутнього держав Західних Балкан. Про минулі війни та неминучу відповідальність за скоєні під час них злочини постійно нагадує діючий з 1993 року Гаазький трибунал, створений Радою Безпеки ООН спеціально для розгляду справ стосовно колишньої Югославії. Його існування є надзвичайно важливим прецедентом для міжнародної спільноти. Таким чином дається зрозуміти — рано чи пізно всі злочинці понесуть відповідне покарання. Взявши на себе цю складну місію, ООН відступити від неї вже не може, хоч би як складалися політичні обставини. Зараз у Міжнародному кримінальному трибуналі з колишньої Югославії працюють близько 1100 співробітників. Його утримання щорічно обходиться приблизно в $120 млн. Проіснувати він має до 2008 року. І все це для того, щоб засудити лише кількадесят осіб.

Саме від міри співпраці з Гаазьким трибуналом чинних урядів республік колишньої Югославії залежить європейське майбутнє їхніх країн. Однак питання виявилося дуже складним, а спроби його вирішення — постійним джерелом внутрішніх і зовнішніх конфліктів для держав Західних Балкан. Наприкінці січня комісар ЄС із питань розширення Оллі Рен попередив уряд Хорватії, що переговори щодо вступу цієї держави до Євросоюзу, які мали розпочатися 17 березня, відкладуть, допоки Гаазькому трибуналу не видадуть обвинуваченого у скоєнні воєнних злочинів генерала Анте Готовіну. Керівництво Хорватії й раніше неодноразово звинувачували в пособництві та приховуванні переслідуваного генерала; а також у неохочій співпраці з Гаагою. Ухвалити рішення про видачу Анте Готовіни уряду складно. Аналогічна спроба 2001 року закінчилася урядовою кризою та вуличними демонстраціями (лише у Спліті в демонстрації протесту брали участь понад сто тисяч людей). Учасники війни за незалежність Хорватії 1991 — 1995 рр. для місцевого населення — герої, які захистили його від наступу югославської армії.

Одна з найблагополучніших республік колишньої Югославії, з доволі високим, як для цього регіону, доходом на душу населення (понад 4 тисячі євро на рік) розраховувала вступити до ЄС до 2007 року. Сусідня маленька Словенія, як відомо, здійснила свій план євроінтеграції минулого року. Переможець нещодавніх президентських виборів Стіпе Месич обіцяв своїм співгромадянам «повернення до Європи» вже через два роки. Хоча зараз з упевненістю можна сказати, — компанію Болгарії й Румунії Хорватія 2007 року не складе. А після попередження комісара ЄС найвіддаленішу дату справдження хорватських сподівань — 2009 — 2010 рр. — також можуть відкласти. Звісно, зрештою Хорватія стане членом ЄС, однак уже сьогодні очевидно, що станеться це «швидше пізно, ніж рано».

Влада Хорватії всіляко демонструє готовність виконати фактично найголовнішу умову вступу країни до ЄС. Після заяви Оллі Рена Рада національної безпеки Хорватії закликала відповідні органи активізувати свої дії щодо арешту генерала- втікача. Але становищу уряду не позаздриш. З одного боку, від нього очікують вступу Хорватії до ЄС і позитивних взаємовідносин з міжнародною спільнотою; з іншого — арешт і видача національного героя, швидше за все, завершаться для правлячої партії поразкою на наступних парламентських виборах.

Подібним чином тиснуть не лише на Хорватію. На початку лютого боснійському прем’єру Аднану Терзісу сказали, що повноцінна співпраця з Трибуналом ООН — головна передумова прискорення євроатлантичної інтеграції Боснії і Герцеговини. Неодноразово подібні заяви робили й на адресу Республіки Сербія і Чорногорія. Влада США вже двічі за останні 12 місяців заморожувала допомогу Сербії, вимагаючи видачі воєнних злочинців. А в січні цього року було ухвалено рішення про заборону видавати візи сербським політикам і заморожування рахунків політичних партій. Понад те, якщо головних у списку обвинувачених — Ратко Младича і Радована Караджича — не видадуть Гаазькому трибуналу, санкції проти Сербії і Чорногорії, як заявив посол США в Белграді, можуть стати ще жорсткішими. Для республіки, чия економіка так і не оговталася від шоку натівських бомбардувань, такі заяви є надзвичайно серйозними. Однак, що більше тиснуть на Белград, то менше офіційна влада Сербії виявляє бажання співробітничати з Міжнародним трибуналом. Прем’єр Воїслав Коштуніца заявив, що не перешкоджатиме, якщо підозрювані добровільно забажають здатися трибуналу, але й полювання на них серб- ський уряд не відкриватиме.

Дамоклів меч Гаазького трибуналу — найважливіша складова в ідеї сербської жертовності. Як наслідок, на нещодавніх виборах президента Сербії ліберальний кандидат Борис Тадич лише з великими зусиллями переміг радикального націоналіста та відкритого прибічника Мілошевича Томіслава Ніколича. А в обраному в грудні 2003 р. парламенті Сербії переважають депутати від націоналістичних партій, які фактично потроїли своє представництво.

Тим часом звинувачувати Гаазький трибунал в упередженості до сербів не можна, оскільки були засуджені й албанські воєнні злочинці. Головний прокурор ООН з воєнних злочинів Карла дель Понте навіть виступила з обвинуваченням міжнародної спільноти і косовської влади в тому, що їй не надають належної підтримки в розслідуванні злочинів членів Армії визволення Косова (АВК). Новообраного прем’єра краю Рамуша Харадіная раніше двічі викликали до Гаазького трибуналу для розмов зі слідчими. Стверджується, що загони АВК під його командуванням вбивали помірковано налаштованих албанців і сербів під час конфлікту 1998 — 1999 рр.

Через проблематичність видачі підозрюваних зручнішим шляхом для урядів балканських держав виявилися переговори й тиск на найбільш опальних генералів — як це було під час вищезгаданої хорватської кризи 2001 року з генералом Рахімом Адемі (албанцем за походженням). Після зустрічі з Месичем (під час його першого президентського терміну) генерал добровільно здався Гаазькому трибуналу. Щоправда, так і не визнавши своєї провини, так само, як і абсолютна більшість тих, хто здається. А колишній міністр внутрішніх справ Сербії Влайко Стоїлькович застрелився перед будівлею парламенту в квітні 2002 року через кілька годин після того, як депутати ухвалили закон, що дозволяв видачу підозрюваних у скоєнні воєнних злочинів Гаазькому трибуналу.

У результаті в очах народу обвинувачені стають героями двічі — як люди, які захищали їх під час кровопролитної громадянської війни; і з іншого боку — як ті, хто пожертвував собою заради народу вже в мирний час, щоб уберегти свою країну від міжнародної ізоляції та припинення економічної допомоги. Їх проводжають демонстраціями підтримки, під спів національних гімнів і зі сльозами на очах.

Чи досягає таким чином Гаазький трибунал поставлених перед ним цілей? В ООН чимдалі більше доходять висновку, що краще не поглиблювати безодню між міжнародною спільнотою і країнами Західних Балкан, чиє населення (особливо серби) і так вважає себе приниженим і ображеним. Останніми роками почалися спроби перенести судові процеси до самих країн — колишніх республік Югославії. Для цього будують і урочисто відкривають нові будівлі судів. Так у 2003 році в Белграді відкрили спеціальний суд для проведення слухань у справах про воєнні злочини. Щоправда, Карла дель Понте тільки в жовтні 2004 р. пообіцяла, що одну зі справ буде передано на розгляд місцевих судових органів. Раніше Хорватії обіцяли передати справу генерала Мірко Норача. Однак ще треба переконати населення, що ці суди незалежні від Заходу та справедливі. А головне — необхідні.