Гра з вогнем

В Україні заговорили про сепаратизм. На щастя, все поки що обмежується лише словами. Представники деяких областей заявляють про відділення або створення автономії. Центральна влада займає вичікувальну позицію. До чого іноді призводять декларації про сепаратизм? Що може спровокувати бездіяльність із боку керівництва? Про чужі помилки — в інтерв’ю з директором програми «Південно-кавказькі дослідження», Центру розвитку та співпраці в Грузії Івліаном ХАЇНДРАВА.

— Яка природа сепаратизму в Грузії, зокрема в Абхазії?

— У цьому випадку я би говорив про етнічну природу сепаратизму на певному етапі — на етапі розвалу Радянського Союзу. Він, безумовно, інспірований і посилений ззовні. Москва використовувала сепаратизм у політичних цілях у плані тиску на Грузію, щоб утримати її або в СРСР, або в модифікованому інтеграційному утворенні. До цього дня і ми, й абхази збираємо плоди подібних дій.

— Прагнення певного регіону відділитися від країни — це більше спроба реалізації прав громадян чи ж усе- таки йдеться про переслідування корисливих цілей місцевої влади? Наприклад, можна дуже часто почути, що керівництво сепаратистських регіонів пронизане корупцією. Саме така безкарність примушує їх не йти на будь-які переговори.

— Це сильний елемент. Абхазька верхівка, яка знайшла кошти для виживання, а іноді й до збагачення та отримання незаконним шляхом доходів, зараз щосили бореться за збереження своїх позицій. Водночас у масовій абхазькій свідомості з’являється розуміння, що спроба в такий спосіб забезпечити собі незалежність закінчиться провалом і політичним, і соціальним, й економічним. Верхівка, безумовно, уперто тримається збереження своїх позицій найчастіше через корисливі мотиви. Особливо наочно це проявляється в Південній Осетії, де керівництво не просто корумповане, а кримінально корумповане. Південноосетинська верхівка живе за рахунок контрабанди з Росії до Грузії через територію Південної Осетії. Саме ця верхівка ревно бореться за збереження своїх позицій. Певним чином подібна ситуація присутня в усіх так званих невизнаних республіках, де бракує ресурсів для створення справжньої державності. Це квазідержавність, яка багато в чому тримається на прагненні корумпованих верхівок зберегти своє привілейоване становище, що, цілком очевидно, суперечить інтересам населення.

— Ви вже згадували про зовнішній чинник, що «підігрівав» сепаратистські настрої в Грузії. У якій мірі цей чинник проявляється сьогодні?

— Сепаратистські настрої так само підтримуються. Попри те, що Росія має статус посередника в абхазькому конфлікті, насправді вона блокує всі спроби його урегулювання та підтримує його в так званому «замороженому» стані. Таким чином Росія робить мовби своїм заручником і грузинське, й абхазьке керівництво, які поки що не продемонстрували вміння домовлятися в обхід Москви, сам на сам. Але розвиток подій у Грузії й Абхазії вказує на те, що нескінченно це тривати не може. Якщо Росія уперто дотримуватиметься своєї деструктивної політики, то лише прискорить процес початку безпосереднього діалогу між Тбілісі та Сухумі, адже контрпродуктивні позиції Москви стають очевидними для всіх. У тому числі — самих абхазів.

— Очевидно, що події в Україні принципово відрізняються за своєю суттю від сепаратистських подій у Грузії. Проте, за вашими спостереженнями, наскільки великі можливості розвитку в нашій країні небажаного сценарію в зв’язку з незаконними закликами про відділення від України або про автономізацію?

— Відмінності, безумовно, принципові, тому що у випадку з Україною йдеться, так би мовити, про політичний вид сепаратизму. Це досить нове явище. У багатьох країнах можна спостерігати регіональне розділення політичних симпатій виборців. Наприклад, у тих самих Сполучених Штатах. Але це не є предметом для того, щоб комусь спало на думку про відділення. Крім того, я думаю, що на серйозному рівні нікому не могло спасти таке на думку й в Україні. Мені здається, що це підкинена та підігріта ззовні ідея. Я думаю, що в будь-якому разі ця лінія приречена на провал, бо процеси, які тривають у світі, спрямовані не на дезінтеграцію, а на інтеграцію. Говорити про сепаратизм в Україні поки що не випадає. Ми розглядаємо Україну як єдину країну, попри те, якою мовою розмовляють громадяни в тому чи іншому регіоні. Не треба в жодному разі панікувати, треба шукати шляхи та засоби діалогу. Шляхом діалогу або, можливо, шляхом підвищення рівня самоврядування цей конфлікт вирішуємо без того, щоб він створив серйозні проблеми для територіальної цілісності України.

— Які повинні бути перші кроки, щоб покласти край подібним процесам?

— Діалог, діалог і ще раз діалог. При чому діалог навіть не з тими лідерами або політиками, які в корисливих цілях розігрують небезпечну карту сепаратизму, а діалог із людьми. Необхідне з’ясування мотивів подібних закликів в областях — чи є якісь ущемлення інтересів жителів того чи іншого регіону. Після цього треба постаратися зняти наявні тривоги. При чому цю роботу не можна відкладати до довгого ящика. Я розумію, що зараз ситуація досить напружена, але постійний діалог — це кращий засіб для вирішення проблем будь-якого роду в демократичних країнах або країнах, які прагнуть стати демократичними. Свого часу саме відсутність такого діалогу (кінець 1980-х років) між грузинами й абхазами зумовила те, що взаємодовіра між сторонами почала стрімко йти на спад.