Грандіозна угода з Iраном
Привид ядерного Ірану однаково часто не дає спокою як арабам, так й ізраїльтянам, але лише США й Ізраїль є рушійною силою у спробі обмежити ядерні амбіції Ірану. Американо-ірано-ізраїльський трикутник є ключем до проблеми і, можливо, її розв’язанням.
Незважаючи на те що ісламська революція Аятолли Хомейні 1979 року зруйнувала старий союз Ізраїлю з Іраном, обидві країни продовжили підтримувати ділові відносини з благословення Америки. Справа «Іран-контрас», що мала місце в 1980-ті роки, під час якого Ізраїль постачав зброю Ісламській республіці для війни з Іраком, якраз є випадком, що стосується питання, яке розглядається. Ізраїль і Іран — дві неарабські країни, що розташовані у ворожому арабському навколишньому середовищі — мали істотний зиск, який не могла змінити навіть ісламська революція.
На початку 1990-х років, під час правління Іцхака Рабіна, Ізраїль та Іран вступили у відкритий конфлікт внаслідок мінливих стратегічних обставин, які склалися після перемоги Америки в першій війні в Перській затоці і розпаду Радянського Союзу. Арабо-ізраїльський процес установлення миру, що проходить за сприяння США, мав ряд запаморочливих досягнень — мадридська мирна конференція, угоди в Осло, мирні угоди Ізраїлю з Йорданією, практично відновлені відносини з Сирією і вторгнення Ізраїлю до арабських держав від Марокко до Катару — проте став найгіршим кошмаром для Ірану, який дедалі більше ізолювався.
Саме на той момент Ізраїль і Іран, дві держави, що змагаються за вплив на Близькому Сході, що швидко змінюється, вирішили перенести своє стратегічне суперництво в ідеологічне русло. Конфлікт був тепер між Ізраїлем, маяком демократії, який бореться з розширенням шиїтської обскурантистської імперії, й Іраном, який прагне захистити свою революцію, мобілізуючи арабські маси заради ісламських цінностей проти віроломних правителів, які зрадили кинутих палестинців.
Ще більші вороги ізраїльсько- арабського перемир’я, ніж самого Ізраїлю — іранські мулли, які розпалюють антисемітські настрої і закликають до пан-ісламського дискурсу, націленого на припинення ізоляції Ірану і представлення його регіональних амбіцій сунітським масам як простих і прийнятних пунктів. Іран є кровним ворогом на арабському Близькому Сході; в ісламському світі Іран — потенційний лідер. Як це не дивно, але Іран був головним прихильником арабської демократії, оскільки кращий спосіб підірвати існуючий режим — це підтримувати популярні ісламістські рухи, на зразок «Хізбалли» в Лівані, Мусульманського братства в Єгипті, ХАМАСу в Палестині й шиїтської більшості в Іраку.
Іцхак Рабін вважав, що ізраїльсько-арабський мир міг би протистояти появі ядерного Ірану, але, схоже, швидше якраз таки втіляться його страхітливі сни. Іран, як країна антистатуса-кво, прагне заволодіти ядерним потенціалом не для знищення Ізраїлю, він йому потрібен для отримання престижу і впливу на вороже навколишнє середовище, а так само як щит для своїх претензій на регіональний порядок.
Але в Ізраїлі і без того є безліч причин для неспокою, оскільки ядерний Іран може підірвати обіцянку сіонізму забезпечити притулок євреям — основне пояснення власної стратегії «ядерної двозначності» Ізраїлю — і сприяти ворогам Ізраїлю в усьому регіоні. Він також міг би спровокувати неконтрольоване швидке поширення ядерних технологій по всьому регіону, із Саудівською Аравією і Єгиптом в перших рядах.
Військовий напад на ядерне обладнання Ірану дуже небезпечний, а його результати є досить невизначеними. Якими б серйозними не були економічні санкції, їх може бути недостатньо, щоб поставити Іран на коліна. Так само немає ясності щодо того, чи зможе розкол іранської еліти на революційних пуристів і людей з менталітетом торгового класу привести найближчим часом до зміни режиму. Однак бути радикальними не обов’язково означає бути ірраціональними, і революційний Іран неодноразово довів цей прагматизм.
В американо-іранських відносинах саме США, а не Іран, здійснювали тверду ідеологічну дипломатію. Іран надав США підтримку під час першої війни в Перській затоці, але не був включений до списку країн Мадридської мирної конференції. Іран також підтримав Америку в її війні проти Талібану в Афганістані. І коли навесні 2003 року американські війська вдерлися на територію армії Саддама Хусейна, оточені іранці запропонували грандіозну угоду, яка могла б зачепити всі спірні питання, від ядерної проблеми до Ізраїлю, і від Хізбалли до ХАМАСу. Іранці також зобов’язалися припинити гальмувати процес становлення арабо-ізраїльського миру.
Але неоконсервативна зарозумілість — «Ми не ведемо переговорів зі злом» — призвела до прагматичної відповіді на демарш Ірану.
На той момент, коли вся близькосхідна політика Америки зайшла в глухий кут, настрій Ірану змінився, але грандіозна угода продовжувала залишатися єдино можливим виходом із глухого кута. Її так і не було укладено, проте незавершений режим санкцій і застосування Америкою логіки холодної війни, націленої на ломку засад Ірану, втягли Іран до цієї згубної гонки озброєнь. Зростання регіонального впливу Ірану відбувається не через його військові витрати, які набагато нижчі, ніж витрати його ворогів, а через виклик, який Іран кидає Америці й Ізраїлю за допомогою хитрого використання м’якої влади.
Немає кращого способу підірвати дестабілізуючу регіональну стратегію Ірану, ніж встановити всебічний арабо-ізраїльський мир, доповнений великими інвестиціями в гуманітарний розвиток, міжнародною підтримкою світової системи і безпекою на відкритому для перевірок без’ядерному Близькому Сході, що включає й Ізраїль.
Шломо БЕН-АМІ — колишній міністр закордонних справ Ізраїлю і віце-президент Міжнародного центру миру в Толедо. Автор книжки «Шрами війни, рани миру: ізраїльсько-арабська трагедія».
