«Iм’я наступного президента Росії для всіх нас стане сюрпризом»
Зміна влади в Україні та події після неї на пострадянському просторі кинули багато викликів зовнішній політиці Росії. Про горезвісний «російський чинник», про відносини РФ із сусідніми державами та про процеси, що відбуваються в самій Росії, кореспондент «Дня» розмовляла з директором санкт-петербурзького Центру інтеграційних досліджень і проектів Борисом КУЗНЄЦОВИМ.
— Що стоїть за призначенням міністра оборони РФ Сергія Іванова на посаду віце- прем’єра та колишнього глави кремлівської адміністрації Дмитра Медведєва на посаду першого віце-прем’єра? Чи не є ці перестановки в російському уряді початком проекту «Наступник»?
— Стосовно так званої операції «Наступник» є дуже багато різних коментарів. Але одразу хочу вберегти від можливих припущень: ніхто не може сказати, хто в 2008 році стане наступним президентом Росії. Думаю, останні зміни в складі російського уряду теж поки що нічого не означають. За два роки багато може змінитися на політичній сцені Росії. Говорити однозначно, що новим главою держави буде Іванов, Медведєв або Якунін (президент ВАТ «Российские железные дороги». — Ред. ), якого один час дуже активно згадували в цьому контексті, жодних підстав немає. Я думаю, що для всіх нас ім’я наступного президента Росії стане сюрпризом.
— Як би ви охарактеризували нинішній напрям розвитку російської держави?
— Зазвичай його в нас називають керованою демократією. Демократичні процеси в Росії тривають, але їх справді коректують згори. Я думаю, це багато в чому спричинене тим, що Путіну небайдуже, яким буде подальший розвиток Росії. Він хотів би, щоб обрана ним лінія збереглася, і старається її якимось чином закріпити. Зміцнення держави для нього дуже важливе, як і підвищення конкурентоспроможності Росії.
— А до якої міри насправді міцна пресловута вертикаль влади?
— З одного боку, вертикаль, яку вибудовує Путін, справді сприяє централізації держави. Але є один дуже сильний чинник, що може зруйнувати вертикаль — це корумпованість чиновників. Корупція на багатьох рівнях — один із головних наших батогів і небезпек для російської держави. Думаю, те саме застосовне й до України.
— Якою, на вашу думку, буде політика Росії в ході української парламентської кампанії?
— З огляду на попередній досвід, — а критикували за той провал безпосередньо Путіна, всі шишки перепали йому, — тепер Росія поводиться обережніше й раціональніше. Кремль перестав складати всі яйця до одного кошика, налагоджуються контакти з усіма українськими політичними силами. Звісна річ, є сили, які російському керівництву більш приємні, — та сама Партія регіонів. Але тепер уже не відмітають контактів і з партією Тимошенко — вони, напевно, тривають, — і з партією влади, Народним союзом «Наша Україна». Звісно, домовлятимуться з тією коаліцією, яка переможе. Але знов-таки це не означає, що можлива співпраця з опозицією припиниться. Думаю, тепер Росія вибудовуватиме збалансований підхід до українських політичних сил.
— У чому зацікавлена Росія: в транспарентних режимах пострадянських республік, з якими можна вести прагматичний діалог, чи в «ханствах», якими можна маніпулювати і на тлі яких зручно виглядати зразком демократії?
— Дивлячись, що називати транспарентними режимами. З одного боку, можна сказати, що режим Ільхама Алієва транспарентний: вибори пройшли, все відбулося легітимно. Було багато розмов, що азербайджанську опозицію притискають, що в цій країні станеться нова «кольорова революція». Однак потім американці дали зворотний хід, зрозумівши, що Ільхам Алієв їм більш вигідний, оскільки він дає стабільність. Транспарентність скрізь відносна.
З іншого боку, я думаю, що для Росії дуже важливо передбачувати розвиток політичної ситуації. Наприклад, зараз ми починаємо товаришувати з Карімовим. Але це ще не означає, що через два-три роки політика Узбекистану й того ж Іслама Карімова різко не зміниться. Наші східні, центральноазіатські сусіди дуже часто змінюють свою політику. Усе залежить від того, хто їм що пообіцяє.
— Парламентським виборам в Азербайджані, як це тепер часто буває, дала іншу оцінку місія спостерігачів ОБСЄ. Їхні розбіжності зі спостерігачами СНД уже настільки традиційні, що, якщо висловлюватися дипломатично, доводиться говорити про західний і про східний погляд на транспарентність виборів. Як ви думаєте, місії СНД й ОБСЄ коли-небудь винесуть однакову оцінку виборів у якійсь країні?
— Мені складно відповісти. З одного боку, Росія — одна з небагатьох країн, що досі активно підтримують існування ОБСЄ і намагаються посилити роль цієї організації в Європі. Хоча багато хто передрікав загибель ОБСЄ, Росія наполягає на тому, що це одна з організацій, яка сприяє розвитку стабільності й урегулюванню конфліктів.
Можна наводити багато прикладів подвійних стандартів. Наприклад, США то активно ратують за розвиток демократії, то починають спокійно ставитися до деяких порушень серед своїх союзників. І Вашингтон це не турбує.
— Які головні акценти стратегічного партнерства Росії з Європейським Союзом: протистояння однополярному світу на чолі зі США, торгівля?
— Я не думаю, що відносини з Європейським Союзом будуватимуться на тезі «дружби проти». Євросоюз — насамперед наш головний економічний партнер. Так, наш експорт — це здебільшого енергоносії, а від країн ЄС ми отримуємо продукти машинобудування. Але для Росії дуже важливе збереження європейського полюса тяжіння, оскільки між Росією та Європейським Союзом дуже багато спільного — і культурні, й історичні, і навіть політичні цінності. До якоїсь міри і Європа потребує Росії, у світлі останніх подій, що відбуваються в ЄС, Росія стає для Європи дедалі більш значущим партнером. Я думаю, що основні європейські країни це розуміють.
— Один з аспектів відносин Росії з країнами ЄС, що зачіпають Україну, це відносини Москви та Варшави. Останнім часом було дуже багато проблемних моментів, починаючи наслідками побиття дітей російських дипломатів у Польщі та поляків у Москві. Нещодавно в Росії з’явилося цікаве в міжнародному контексті свято: 4 листопада — День єднання, він же день визволення від поляків. Відзначивши його, Росія ввела заборону на імпорт м’яса і продуктів рослинництва з Польщі. А якщо говорити про високі матерії, то за останній рік досить популярною стала концепція про польську змову в Україні. Польща була обрана головним зовнішнім опонентом сучасної Росії?
— Польща аж ніяк не простий партнер у двосторонніх відносинах. Я вважаю, це один із найсильніших нових членів ЄС, що заявив про свою активну позицію та про бажання формувати східну політику ЄС. У рамках цієї нової політики Польща взяла найактивнішу участь в урегулюванні кризи під час помаранчевої революції. Зрозуміло, що Польща має намір підвищити свій статус у рамках ЄС і НАТО за рахунок того, що вона притягає до цих організацій нових східних сусідів — насамперед Україну, Молдову. Звісно, Росію дуже насторожує така активність Польщі у східному напрямку. Нам доводиться конкурувати з поляками за вплив на наших сусідів. Наші інтереси стикаються.
Те, що зараз відбувається у відносинах між Москвою та Варшавою, заборона на імпорт продукції з Польщі — пов’язане з тим, що Росія намагається показати: вона може використовувати різні інструменти впливу на позицію країн, у тому числі обмеження імпорту, як раніше вчинили з молдавським вином. Тепер ми будуємо Північноєвропейський газопровід, який спрямовуватиме газ за світовими цінами безпосередньо до кінцевих споживачів — в обхід Польщі та країн Балтії, без урахування їхніх інтересів. Зараз пройшла інформація, що Польща починає вести переговори з американцями про розміщення на своїй території ракет. Інакше, як певний виклик, Росія цього не сприймає. Можна пояснювати, що американці хочуть захиститися від можливих терористичних атак Ірану, але тут, мені здається, інша відповідь. Новий президент Качинський відкрито заявив, що найважливіше для поляків — це орієнтація на Америку. Він сказав, що не приїде до Росії, хай тепер російський президент приїжджає до Польщі. Це свідчить про те, що поляки мають досить сильні амбіції, хоча мені здається, що в чомусь вони перегинають палицю. Росія — це сусід, і з ним треба вибудовувати більш дружні відносини, але Варшаві це не вдається. Хоча водночас міністром закордонних справ Польщі був призначений Стефан Меллер, колишній посол Польщі в РФ. Він одразу ж після призначення приїхав до Росії, щоб спробувати пом’якшити відносини.
— На вашу думку, як відреагує Росія на вступ України до НАТО?
— Я думаю, Росія вже частково прогнозує, що таке можливе в середньостроковій перспективі. Однак цьому передуватиме досить складний переговорний процес, у тому числі й з участю Росії, оскільки тут будуть зачеплені її геополітичні інтереси. Я сподіваюся, що керівництво та члени НАТО продемонструють достатню гнучкість. Як говорив Путін, ми нікому не можемо заборонити вступати до НАТО — це бажання країни. Захоче Україна — отже, вона буде членом НАТО. У Росії, звісно, це розглядатимуть як недружню акцію. Ви кажете, що для вас членство в НАТО — це насамперед не питання безпеки, а просто підтвердження того, що країна рухається в напрямі європейських демократичних цінностей. Я також не думаю, що зараз Україні хтось загрожує. Військової загрози для України немає, тим паче, з боку Росії. Але найважливіше, що між нашими країнами дуже тісне економічне та військово-технічне співробітництво. Вступ України до НАТО позначиться на військово-технічній співпраці, оскільки стандарти НАТО відрізняються від наших.
Я передбачаю, що, якщо НАТО надалі розширятиметься на схід, воно зазнаватиме трансформації. Без урахування інтересів Росії подальше розширення унеможливиться, адже ніхто не хоче ускладнювати відносини. До речі, з НАТО в нас успішніша співпраця, ніж з ЄС, хай це й дивно.
— А для чого Росії потрібна Білорусь?
— На мою думку, Білорусь — це бомба уповільненої дії. Так, ми можемо об’єднатися та створити єдину державу. Але з урахуванням того, що білоруси мають сильну національну ідентичність і хочуть її розвивати, що як білоруський народ захоче вийти з федеративної держави? Таким чином посиляться відцентрові тенденції в самій Росії. У наших татар також сильна національна самосвідомість. Чи не вплине приклад білорусів на рішення інших народів вийти зі складу федерації? Чесно кажучи, я не великий прихильник об’єднання з Білоруссю. Воно може призвести до не найкращих наслідків.
— А чим керуються прихильники такого об’єднання? Як каже відомий російський соціолог Юрій Левада, інерцією?
— Усе почалося з того, що Єльцин і Лукашенко заявили про те, що треба створити союзну державу. Ця ідея досі живе, з меншим чи більшим натхненням. Як ви знаєте, Путін запропонував свій план об’єднання, який не був прийнятий, і тепер процес не форсується. Якщо з боку білоруського народу не буде бажання об’єднуватися, думаю, ніхто насильно нас не об’єднуватиме.
— Напередодні президентських виборів у Білорусі не захочуть знову форсувати процес?
— Не знаю. Насправді для мене поки що незрозуміла позиція нашого керівництва стосовно майбутніх президентських виборів у Білорусі. Вона не була чітко артикульована. Єдине, чого Росія хоче уникнути, — це будь-якого кровопролиття в сусідній країні, оскільки це може спричинити дестабілізацію й у нiй. Думаю, Росія докладе максимуму зусиль, щоб така ситуація не виникла в Білорусі. Я пам’ятаю, багато хто говорив перед помаранчевою революцією, що Росія готова ввести війська. Ні, ніколи! Путін не прихильник введення військ. Він чудово розуміє, що рішення силою — це дуже небезпечне рішення.
— Або рішення тільки для Чечні…
— Але це зовсім інше питання. Ви зрозумійте правильно. Це зовсім інше питання, дуже болісне для Росії. Не можна так однозначно говорити. Там справді складна ситуація, не тільки в Чечні, весь Північний Кавказ готовий вибухнути в будь-яку мить, і навіть не знаєш, чим це може обернутися для Росії в майбутньому. Всі були б раді якось вийти з цієї ситуації, але не все вдається.
— У тому числі через ту ж корупцію? Коли машини з вибухівкою спокійно проїжджають через усі блокпости…
— Звичайно. Корупція — це одна з найголовніших проблем, що не дає Росії активно розвиватися.
