Iран: рік по тому
Цього місяця виповниться рівно рік після спірних перевиборів непоступливого іранського президента Махмуда Ахмадінеджада, що спровокували найбільші безлади в країні з часів «ісламської революції» 1979 року. Хоча режим поступово зміг жорстоко придушити потужність опозиційного «Зеленого руху», глибокі внутрішні розбіжності країни — як між політичними елітами, так і між урядом та суспільством — далекі від зникнення.
Серед численних жертв тих виборів виявилася ідея «ісламської республіки». Як висловився нині покійний Великий аятола (духовний лідер) Алі Монтазері, «жорстокість цього режиму до свого власного народу зробила його «неісламським і нереспубліканським».
Ще однією жертвою стала легітимність Верховного лідера аятоли Алі Хаменеї. Упродовж двох десятиліть Хаменеї обманно культивував образ неупередженого і великодушного наставника, але його демонстративна підтримка Ахмадінеджада показала, що він є дріб’язковим і фанатичним деспотом. Серед безпрецедентних гасел, що лунали під час вуличних протестів минулого літа, були оглушливі скандування: «Хаменеї — убивця, його лідерство — ніщо!»
За лідерства Хаменеї нечестиве тріо багатіїв Вартових ісламської революції, непоступливих священнослужителів і фанатичних добровольців міліції Басідж дедалі посилювало свою владу. Попри його релігійні домагання на роль духовного наставника, майбутнє Хаменеї багато в чому перебуває в руках Вартових ісламської революції. Тоді як опозиція до його влади серед вищого духівництва святого міста Кума непокоїть Хаменеї, опозиція всередині Вартових ісламської революції може бути для нього фатальною.
Попри кризу легітимності та поголовну безгосподарність уряду, «Зелений рух» (номінально очолюваний опозиційним кандидатом у президенти Міром Хоссейном Мусаві та Мехді Каррубі) стикається з серйозними перешкодами. Члени їхнього «мозкового тресту» або перебувають у в’язницях, або під фактичним домашнім арештом, або не мають можливості вільно спілкуватися. Їм не вистачає організованості та стратегії.
Коли торік почалися протести, стихійний характер «Зеленого руху» спочатку сприйняли як його перевагу, оскільки в такому разі його неможливо легко обезголовити. «Тридцять років тому люди були вівцями, а Хаменеї був їхнім пастухом, — сказав мені один відомий іранський демократичний активіст. — Сьогодні пастуха у нас немає, але й люди вже далеко не вівці».
Незважаючи на кількісну силу вуличних протестів, надлишкове спирання на них із боку Мусаві та Каррубі є прорахунком. Тоді як їхні мужні прибічники підтримують терпимість і практикують ненасильницький опір, вони програють озброєним прибічникам уряду, які готові вбивати і вмирати, аби зберегти владу.
Якщо «Зелений рух» хоче кинути серйозний виклик уряду, він має заручитися підтримкою базарних торговців, найбільших робочих галузей, транспортних профспілок і держчиновників. Тривалі страйки цих груп населення призведуть до зупинки економіки. Проте це важке завдання, беручи до уваги те, що іранські робітники, попри гостру невдоволеність урядом, настільки ж аморфні, як і сам «Зелений рух».
До того ж створюється враження, що Мусаві та Каррубі, які, можливо, частково стримуються нездійсненими надіями і крайнощами «ісламської революції», особливо не поспішають здійснювати різкі зміни. Натомість вони дотримуються поступового підходу, мета якого полягає в поглинанні та залученні до складу «Зеленого руху» невдоволених членів традиційних класів, у тому числі духівництва та Вартових ісламської революції.
Обачний підхід «Зеленого руху» ускладнюється відчуттям терміновості, що спостерігається в США, ЄС та особливо в Ізраїлі, щодо ядерних амбіцій іранського уряду. Потри те, що роль, яку можуть зіграти такі зовнішні сили, як США, у впливі на Іран задля проведення політичних реформ, обмежена, адміністрація Обами зіткнулася з двома фундаментальними проблемами своєї політики щодо Ірану.
По-перше, як ужитися з режимом, якому ви, схоже, потрібні в ролі ворога? Незважаючи на те, що більшість іранців хочуть жити з США в дружбі, для іранських прибічників жорсткої політики ворожнеча до США стала головною складовою ідентичності ісламської республіки. «Якщо в Ірані запанують проамериканські тенденції, ми можемо попрощатися з усім, — вважає аятола Ахмад Джаннаті, голова впливової Ради Вартових. — Урешті-решт, антиамериканізм є однією з основних відмітних рис ісламської держави».
Друга проблема для США полягає в необхідності боротьби за права людини та демократію в Ірані, не ставлячи під загрозу незалежність опозиційних сил. Через внутрішню різноманітність «Зеленого руху» в ньому відсутня чітка згода щодо того, які форми політики США є найконструктивнішими. Існує, мабуть, загальна думка про те, що Америка повинна абсолютно відмовитися від військових дій, засудити утиск прав людини ісламською республікою і висловити моральну солідарність з іранським народом. Проте коли справа доходить до більш суперечливих питань, таких як потенційна ефективність цільових санкцій, тут згоди мало.
Кажуть, що перший післяреволюційний прем’єр-міністр Ірану Мехді Базарган одного разу зауважив, що справжнім лідером революції 1979 року був не аятола Хаменеї, а, скоріше, сам шах, який об’єднав різні групи людей проти себе. Сьогодні існує дещо схожа динаміка: можливо, що двоє людей, від яких найбільше залежить сила опозиції, — це не Мусаві та Каррубі, а Ахмадінеджад і Хаменеї.
За допомогою жорстокості та залякування уряд може опиратися плину історії роками, але не вічно. Хай там що станеться із «Зеленим рухом» у короткостроковій перспективі, мільйони мужніх іранських протестувальників минулого літа чітко показали світу, що вікове прагнення їхньої країни до демократії — це ідея, чий час обов’язково настане.
Карім САДЖАДПУР, співробітник Фонду Карнегі за міжнародний мир (Вашингтон, округ Колумбія).
