Iсторичні територіальні претензії

2 вересня розпочались усні слухання у справі «Делімітація морських просторів у Чорному морі (Румунія проти України)». Румунія як позивач у справі виступає першою. Перший день усних слухань відкрив уповноважений Румунії у Міжнародному суді ООН, генеральний директор МЗС Румунії Богдан Ауреску. Як і очікувалося, його промова носила не стільки міжнародно-правовий, скільки політико-історичний характер, була насичена відвертими історичними перекрученнями та містила положення, які можна назвати прихованими територіальними претензіями до України. Зокрема, ним було зроблено наголос на «волюнтаристському» встановленні СРСР державного кордону з Румунією в дельті Дунаю, «незаконному» акті передачі острова Зміїний Радянському Союзу і на «несправедливих» наслідках, які ця подія мала для Румунії під час делімітації територіальних морів сторін і пізніше в ході переговорних процесів з делімітації інших морських просторів. Твердження про окупацію Радянським Союзом Румунії, несправедливість результатів післявоєнного врегулювання для Румунії, силових методів Радянського Союзу при встановленні кордону з Румунією, а також прагнення Румунії, щоб ця «історична несправедливість» не потягла за собою ще більш несправедливих наслідків для Румунії при делімітації КШ і ВЕЗ, проходили червоною лінією через всю промову румунського уповноваженого. Пан Ауреску звинуватив українську сторону в неналежному виконанні зобов’язань відповідно до положень Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією і Додаткової угоди. За його словами, справедливе розв’язання проблеми делімітації неможливе за умови продовження «несправедливості» щодо Румунії, вчиненої у минулому.

Втім, про яку справедливість може йти мова, якщо на початку 1918 р. Румунія на порушення загальновизнаних норм міжнародного права щодо правонаступництва держав, окупувала Бессарабію, південна частина якої становила етнічну українську територію і повинна була належати Україні як одній із держав-правонаступниць Російської імперії. Наприкінці 1918 р. Румунія окупувала Північну Буковину, ігноруючи волю представницьких органів українського населення цієї території — Народного Віче та Народної Ради і нехтуючи тимчасовими домовленостями між українською та румунською Народними Радами, юрисдикція яких поширювалася, відповідно, на Північну Буковину (населену переважно українцями) та Південну Буковину (населену головним чином румунами).

З листопада 1918 року Буковинське Народне Віче ухвалило рішення про приєднання Північної Буковини до Західноукраїнської Народної Республіки. 6 листопада 1918 року на Північній Буковині був сформований регіональний комітет Української Народної Ради, який проголосив встановлення своєї влади на північній частині Буковини. Того ж дня представник центрального уряду Австро-Угорщини на Буковині підписав протокол про передачу всієї влади на Буковині представникам Української Національної Ради та Румунської Національної Ради, які представляли, відповідно, українське і румунське населення Буковини.

7 листопада 1918 р. голови Української та Румунської Народних Рад оприлюднили спільну Декларацію, у якій проголосили верховенство своєї влади на відповідній частині Буковини до того часу, доки не буде вирішено питання про її поділ між українською та румунською державами. Проте 11 листопада 1918 року румунські війська, долаючи збройний опір українців, захопили Чернівці й окупували територію всієї Буковини.

Запроваджений на окупованих Румунією українських землях жорстокий режим румунізації став причиною збройних повстань у м. Хотин (1919 p.), м. Татарбунари (1924 p.), а також численних заворушень і протестів з боку українського населення.

Радянський Союз ніколи не визнавав факту окупації Румунією Північної Буковини та Бессарабії. Ні тристоронні переговори з цієї проблеми (Україна, Росія, Румунія), ні двосторонні (СРСР і Румунія), які мали місце у 20-х роках XX століття, не привели до її вирішення. У зв’язку з цим до 1940 року між СРСР та Румунією не існувало юридично оформленого державного кордону: їхні території розділяла тимчасова демаркаційна лінія.

Геополітичні зміни в Європі наприкінці 30-х — на початку 40-х років XX століття, дозволили Радянському Союзу відновити законні права України на Північну Буковину та Південну Бессарабію. На вимогу СРСР влітку 1940 року Румунія звільнила окуповані нею території, не чинячи при цьому збройного опору. Відповідно до обміну нотами між СРСР (від 26.06.1940 р., 27.06.1940 р.) і Румунією (від 28.06.1940 р.) території Північної Буковини і Бессарабії було повернено до складу Радянського Союзу, вони стали частиною території України. На карті, яка була додатком до ноти радянського уряду від 26 червня 1940 року, державний кордон СРСР проходить так, що залишає гирло Дунаю повністю на території СРСР. Відповідно до обміну нотами, Верховна Рада СРСР прийняла закон від 2 серпня 1940 року, згідно з яким Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії були возз’єднані з Україною.

Таким чином, угода, досягнута між СРСР і Румунією шляхом обміну нотами, становила юридичну основу територіальних змін, які поклали кінець протиправній окупації української території. Невдовзі СРСР і Румунія домовилися про лінію кордону, яку на момент нападу на СРСР влітку 1941 року було майже встановлено. В результаті державний кордон між Українською РСР і Румунією в основному збігався з лінією етнічного кордону між ними.

Ставши союзником Німеччини у Другій світовій війні на підставі домовленостей, які мали місце у 1941 р. між Гітлером і Антонеску, а також між військовим командуванням Німеччини і Румунії, під час воєнних дій Румунія окупувала значно більшу, ніж в попередній раз, частину території України.

Під час другої румунської окупації, яка тривала з 1941 р. по 1944 p., Україна зазнала значних людських і матеріальних втрат, а проти її мирного населення було здійснено тяжкі злочини.

Звільнення українських земель від румунської окупації відбулося у 1944 р. внаслідок поразок, яких почали зазнавати країни-агресори наприкінці Другої світової війни. Юридично повоєнне територіальне врегулювання між Україною та Румунією було здійснено шляхом підписання 10 лютого 1947 року Паризького мирного договору між країнами — учасницями антигітлерівської коаліції, в тому числі Україною, з одного боку та Румунією — з іншого.

Отже, Паризький мирний договір 1947 року підтвердив легітимність включення до складу України Північної Буковини (нині — Чернівецька область) та Південної Бессарабії (нині — частина Одеської області).

Оскільки Паризький мирний договір 1947 року встановив кордон з Румунією лише в загальних обрисах, то після набуття його чинності виникла потреба в уточненні радянсько-румунського кордону з метою його делімітації (позначення на картах великого масштабу) та демаркації на місцевості. 4 лютого 1948 року, відповідно до статті 1 Мирного договору 1947 року, уряди СРСР та Румунії підписали протокол уточнення проходження лінії державного кордону між СРСР і Румунською Народною Республікою, який чітко визначив основні точки і опорні пункти, через які мала проходити лінія державного кордону, та навів письмовий опис її проходження. Поряд з іншим, у цьому двосторонньому акті зазначалося, що «острів Зміїний (Шерпілор), розташований в Чорному морі на схід від гирла Дунаю, входить до складу Союзу РСР». Протокол набрав чинності з моменту підписання, що було обумовлено ст. 4 зазначеного документу.

Враховуючи те, що відповідно до цього протоколу більшість островів дельти Дунаю належала СРСР, природно, що острів Зміїний, який завжди розділяв їхню державно-правову приналежність, на підставі цього протоколу мав бути переданий Радянському Союзу. Таким чином, 23 травня 1948 року на виконання досягнутих домовленостей представники МЗС СРСР і МЗС РНР підписали протокол про повернення Румунською Народною Республікою Радянському Союзу острова Зміїний (Шерпілор) і включення його до складу СРСР.

На підставі цих документів СРСР і РНР за взаємною згодою утворили змішану радянсько-румунську комісію з демаркації державного кордону, на яку було покладено завдання перевірки лінії проходження українсько-румунського державного кордону та її позначення на місцевості. Результатом роботи комісії стало підписання 27 вересня 1949 року протоколу опису проходження лінії державного кордону між СРСР і РНР. Як і всі нормативні акти такого роду, протокол 1949 року складався із вступної частини, де містився загальний опис проходження кордону, та низки протоколів, укладених для кожного прикордонного знаку радянсько-румунського кордону окремо.

25 грудня 1949 року СРСР і РНР уклали Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, ст.1 якого визначила, що «лінія державного кордону між СРСР і РНР, встановлена відповідно до ст.1 Мирного договору з Румунією, що набув чинності 15 вересня 1947 року, і протоколом уточнення проходження лінії державного кордону між СРСР і РНР, підписаним в Москві 4 лютого 1948 року, проходить на місцевості таким чином, як він визначений в документах демаркації, підписаних 27 вересня 1949 року в м. Бухаресті Змішаною Радянсько-Румунською комісією з демаркації державного кордону між СРСР і РНР».

Таким чином, в 1949 р. СРСР і РНР договірним шляхом закріпили лінію морського кордону між ними у Чорному морі, яку було визнана справедливою обома сторонами. Наступний договір про режим радянсько-румунського державного кордону, укладений 1961 року, та протоколи про опис проходження лінії державного кордону, підписані в 1962 і 1974 роках, тільки підтвердили досягнуту 1949 рокуі домовленість. Обидва договори про режим радянсько-румунського державного кордону від 1949 р. і від 1961 р. були ратифіковані і Верховною Радою СРСР і парламентом Румунії.

Слід нагадати, що саме Україні належить ініціатива не тільки розробки і укладення великого політичного договору — Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією 1997 року, але й невідкладного здійснення договірно-правового оформлення українсько-румунського державного кордону та делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон сторін шляхом двосторонніх переговорів.

Віддаючи пріоритет двостороннім переговорам як найефективнішому способу врегулювання існуючих розбіжностей, що найбільш гнучко і повно може врахувати інтереси сторін, Україна проводила переговорний процес добросовісно, дотримуючись всіх своїх міжнародних зобов’язань, з метою досягти справедливого рішення.

У ході переговорного процесу 1998–2004 років делегація України наполегливо переконувала румунську сторону у необхідності на спільній основі зблизити правові позиції сторін на переговорах. З цією метою неодноразово здійснювався аналіз відповідних положень Конвенції ООН з морського права 1982 року, наводилися приклади з практики розмежування морських просторів між прибережними державами Перської затоки, Чорноморсько-Каспійського регіону, Балтійського моря, розглядалася міжнародна судова і арбітражна практика у цій сфері. Також було зроблено спроби перевести переговорний процес у площину пошуку політичного компромісу.

Утім, делегація Румунії раунд за раундом захищала свою позицію, розроблену ще за часів Чаушеску і незмінну до сьогоднішнього дня. Вважаючи її єдиним можливим варіантом делімітації, делегація Румунії відмовлялась навіть розглядати можливість зблизити правові позиції сторін. Що ж стосується пошуку політичного компромісу, то відбувалось повне ігнорування пропозицій української сторони, а всі пропозиції, зроблені Румунією в цьому контексті, заходили набагато далі на схід, ніж будь-яка компромісна позиція, на яку свого часу міг би погодитись Радянський Союз, і, природно, були неприйнятними для України.

У ході 24-го раунду переговорів делегація Румунії повідомила про те, що 26 серпня 2004 р. на засіданні уряду Румунії, скликаному за ініціативою президента Румунії, було прийнято рішення передати в односторонньому порядку питання про делімітацію континентального шельфу і виключних економічних зон України і Румунії у Чорному морі на розгляд Міжнародного суду ООН.

Румунська сторона хоче будь-що провести своє бачення щодо острова Зміїний, який, будучи повноцінним островом у розумінні п.1 ст.121 Конвенції ООН з морського права, має юридичний титул на власні морські простори, і, зокрема, континентальний шельф і виключну економічну зону.

На думку українських експертів, твердження про те, що справедливе розв’язання проблеми делімітації неможливе за умови продовження «несправедливості» щодо Румунії, вчиненої у минулому, є частиною політики перманентного жаління Румунії на вчинений щодо неї тиск і примус, позиціонування себе як жертви сталінського тоталітарного режиму та головного захисника демократичних цінностей, прав та свобод людини у регіоні Центральної та Східної Європи.

Насправді Румунія зазнала примусу з боку союзних держав, у тому числі й СРСР, як держава-агресор, що була союзницею гітлерівської Німеччини під час Другої світової війни, її відповідальність за участь в агресії було встановлено Паризьким мирним договором 1947 р., який укладався в умовах повоєнної окупації Румунії. Тобто ці «несправедливості» є результатом її протиправної поведінки на міжнародній арені та агресивної політики, яку проводило фашистське керівництво країни. Що ж стосується претензій Румунії на моральне лідерство в регіоні, то для того, щоб зрозуміти, чого воно варте, необхідно лише перегорнути кілька сторінок сучасної історії, зокрема, детальніше зупинитись на расових чистках і знищенні мирного українського населення під час окупації території України румунськими військами під час Другої світової війни: лише в Одесі ними було знищено більше 200 тисяч осіб, не говорячи вже про Одеську область та територію сучасної Молдови.