Iзраїлю немає з ким домовлятися
Палестинський прем’єр- міністр Ісмаіл Ханія, виступаючи перед тисячами іранців в Тегеранському університеті заявив, що «ми ніколи офіційно не визнаємо загарбницький режим Ізраїлю і продовжимо свій опір аж до повного звільнення Єрусалима і палестинських земель». На загал це перший закордонний візит прем’єра, починаючи з часу приходу до влади у Палестинській автономії екстремістського угруповання ХАМАС в березні 2006 року. Ханія неодноразово критикував США за їхню вимогу, аби ХАМАС визнав Ізраїль, що б мало стати підставою для відновлення мирних переговорів і поновлення міжнародної допомоги палестинцям. Ісмаіл Ханія наголосив: «Вони (США та Ізраїль) думають, що палестинський народ самотній у своїй боротьбі, але це їхнє уявлення: палестинці є частиною ісламського світу, ми маємо глибоку стратегію як в Ірані, так і по всьому ісламському світі. Палестинський народ завжди буде разом з Іраном і разом із цією країною готовий протистояти тиску Ізраїлю й США». Виходить, що Ізраїлю немає з ким домовлятися, оскільки як можна везти взагалі переговори з тими, хто вперто не бажає визнавати, що ти взагалі маєш право на існування. Ісламісти не лише хочуть знищення Ізраїльської держави, вони з усіх сил прагнуть до її ізоляції на міжнародній арені. Чиновник з офісу ізраїльського прем’єр-міністра Ехуда Ольмерта Девід Бейкер підкреслив, що коментарі Ісмаіла Ханії «були тим типом екстремістської риторики, котра підживлює терор і запобігає будь- яким шансам досягти домовленостей між Ізраїлем і палестинцями». Власне, це розуміє і та частина налаштованої реалістично палестинської політичної еліти, яка усвідомлює, що конфронтаційна діяльність ХАМАСу ніколи не дозволить палестинцям вийти на фінішну пряму проголошення Палестинської держави.
Утім, після екстремістської заяви Ханії та явної неможливості домовитися з ХАМАС про коаліційний уряд президент Палестинської автономії Махмуд Аббас вирішив зробити сміливий і мужній крок. Він заявив, що збирається розпустити парламент і призначити дату проведення нових виборів. Хоча відразу представники ХАМАСу назвали цю заяву «спробою державного перевороту». Як пише впливова ізраїльська газета Ha’aretz з посиланням на свої джерела у палестинському керівництві, Аббас має намір провести нові вибори для того, щоб припинити затяжну політичну кризу, пов’язану з тим, що рухи ФАТХ і ХАМАС не можуть домовитися про створення уряду національної єдності.
Водночас, у ФАТХ повідомили, що готові піти на компроміс iз ХАМАС, якщо останній визнає право Ізраїлю на існування й підтвердить правочинність домовленостей, укладених із цією країною раніше. У свою чергу в ХАМАС говорять про неприйнятність цих вимог і наполягають на формуванні уряду на своїх умовах — без попереднього визнання «сіоністського утворення» — як у ХАМАС називають Ізраїль. Варто пригадати, що в основі всіх палестинських претензій до Ізраїлю лежить «право на повернення». І тут ми зіштовхуємося з визначенням — те, що стосується інших, не обов’язково має стосуватися мене. Таке подвійне трактування підриває моральні основи правосуддя. Це стає очевидним у випадку «права повернення», — морального виміру та попередньої умови для реалізації мирного процесу в тому руслі, як цього хочуть араби та їхні освічені союзники. Чи тільки арабсько-палестинська наполегливість має повернути палестинців у міста і села, звідки вони втекли чи змушені були виїхати під час війни Ізраїлю за незалежність?
Як неодноразово підкреслювалось арабами та їхніми союзниками, право повернення для арабсько-палестинських біженців війни 1948 року є моральною категорією. Найбільш завзяті прихильники «права на повернення» стверджують, що ними рухає не тільки усвідомлення важкого положення переміщених осіб, якi втратили свої будинки після війни. Вони стверджують, що мають наміри виправити несправедливість, боротися зі злом і відновити моральний порядок, що був порушений перемогою Ізраїлю.
Як первинний гріх «сіоністської держави» визначається відмова Ізраїлю погодитись з правом палестинців на повернення, розглядаючи його не тільки, як порушення прав людини, а й також як фундаментальний моральний огріх, що підриває основи єврейської держави. Однак шляхи справедливого вирішення проблеми докорінно відрізняються від гіперморалізованого трактування арабами та їхніми союзниками. Приймаючи до уваги, що кожна угода, яка укладається між людьми чи групами індивідів (незалежно від кількості осіб, якi між собою домовляються), визначає принципи гри за встановленими правилами, то проблема правосуддя є фактично похідною відносно тих правил гри, які були сформульовані і підтримані гравцями.
Війна — жорстоке заняття: її похідними є смерть, руйнування і великі втрати. Однак, це гра у тому сенсі, що поведінка обох сторін підлягає дотриманню деяких правил, які гравці добре знають. Таким чином, фундаментальні правила війни 1948 року були разюче простими: переможець отримує все. Араби, якi не визнавали право євреїв на самовизначення, і не приховували, що недопущення єврейської державності є їхньою найвищою метою. Євреї добре усвідомлювали, що це означає в плані їхнього виживання.
Таким чином: постійні арабські апелювання до «права на повернення» морально не обґрунтовані тому, що це є закликом до заміни правил гри. Тих самих правил, котрі були визначені арабами на початку війни і якi не можуть переглядатися після її закінчення. Після 1948 року араби явно демонстрували своїми діями, в намаганні виправити свою поразку, що правила гри, яких вони дотримувалися не були правильними. Однак цих правил в подальшому притримувались ізраїльтяни. І «право на повернення», сформулюване арабами, не було для них моральним критерієм. Право повернення, що його так настирливо вимагають араби, не є мірою правосуддя. Це — його протилежність. Оскільки сама заміна правил після поразки ігнорує будь-яке поняття справедливості. А без справедливості не існує жодного правосуддя...
