Холодна війна-II
Чому зміцнення європейської оборони та надання летальної зброї Україні є розумною відповіддю на дії ревізіоністської Росії
Холодна війна тривала чотири десятиліття, у багатьох відношеннях, розпочавшись і закінчившись у Берліні. Хороші новини у тому, що вона залишалася холодною — великою мірою тому що ядерна зброя представила дисципліну, пропущену в попередніх змаганнях великих сил — і що США разом з європейськими та азійськими союзниками, виявилися переможцями завдяки постійному політичним, економічним, військовим зусиллям, яким такий важковик як Радянський Союз зрештою не зміг протистояти.
Через четверть століття після завершення першої холодної війни, ми несподівано опинилися в другій. Вона водночас інша і добре знайома. Росія більше не супердержава, а радше країна зі 145 млн населенням, економікою, залежною від цін на нафту та газ і відсутністю політичної ідеології, яку можна було б запропонувати світу. Водночас, вона залишається однією з двох великих ядерних держав, займає постійне місце в Радбезі ООН і прагне використовувати свої військові, енергетичні та кіберздібності для підтримки друзів та послаблення сусідів і ворогів.
Такий стан справ був неминучим. Очікувалося, що після завершення холодної війни настане нова ера дружніх відносин Росії зі США та Європою. Багато хто вважав, що посткомуністична Росія сфокусується на економічному та політичному розвитку. А відносини отримали хороший старт, коли Росія, замість того, щоб підтримувати свого давнього клієнта Ірак, пішла на співпрацю зі США задля відвернення втручання Саддама Хуссейна в Кувейт.
Ця добра воля не тривала. Чому — буде приводом для дебатів серед істориків у наступні десятиліття. Деякі оглядачі засуджуватимуть президентів США, що змінювалися один за одним, вказуючи на недостатню економічну підтримку Росії, що перебувала в боротьбі, і навіть більше — на розширення НАТО, яке ставилось до Росії як до потенційного ворога, що збільшило вірогідність того, що РФ справді може стати ним.
Це правда, що США могли і мали б бути більш щедрими, коли Росія здійснила болісний перехід до ринкової економіки в 1990-х рр. Також неясно, чи розширення НАТО було кращим для інших безпекових урегулювань в Європі, що могли включати Росію. Все говорить про те, що левову частку відповідальності за початок другої холодної війни несе Росія, і понад усе — Володимир Путін. Як і багато його попередників, Путін вбачав у світовому порядку, де домінували США, загрозу його правлінню та тому, що він вважав правильним місцем його країни у світі.
Останніми роками Росія використала збройну силу для того, щоб захопити, окупувати та анексувати Крим, порушуючи фундаментальні принципи міжнародного закону, що кордони не можуть бути змінені за допомогою збройної сили. Путін продовжує використовувати військові або приховані методи для того, щоб дестабілізувати Східну Україну, Грузію, частини Балкан. І Росія використала збройну силу особливо жорстоки миметодами в Сирії, щоб підтримати жахливий режим Башара Асада.
Путінська Росія також доклала багато зусиль, за словами спецпрокурора США Роберта Мюллера, щоб чинити «шахрайство й обман з ціллю втручання в політичні та виборчі процеси у США, включаючи президентські вибори 2016 року». Глави розвідувальних агенцій США роз’яснили, що вони очікують подальших таких зусиль в період віднині і до середини виборів до Конгресу в листопаді цього року.
В той час, як Росія стала ревізіоністською країною з майже або зовсім відсутніми сумнівами щодо повалення статусу-кво будь-якими методами, які вважає за потрібні, зміцнення європейської оборони та надання летальної зброї Україні є розумною відповіддю. Втім що ще повинні зробити США, крім зменшення ступеня захищеності машин для голосування та висування вимоги технологічним фірмам вжити кроків задля попередження спроб закордонних урядів вплинути на політику США?
По-перше, американці мають усвідомити, що оборони недостатньо. Конгрес правий, коли він закликає до додаткових санкцій, а Дональд Трамп помиляється, коли відмовляється імплементувати санкції, вже ухвалені Конгресом.
Уряд США також має віднайти свій голос і критикувати російський режим, який затримує опонентів і, за повідомленнями, вбиває журналістів. Якщо Трамп, за будь-якої причини, продовжить няньчитися з Росією, тоді Конгрес, медіафундації та академіки мають публічно детально розповісти про корупцію, що характеризує правління Путіна. Поширення такої інформації може збільшити внутрішню опозицію до Путіна, переконати його втриматися від подальшого втручання в американську та європейську політику, і згодом підтримати більш відповідальні сили всередині Росії.
Водночас, не треба покладати краю тим невеликим залишкам відносин США і Росії, що вже перебувають у гіршій формі, ніж під час першої холодної війни. Дипломатичної співпраці треба шукати, коли це тільки можливо і в американських інтересах. Росія, можливо, бажає зупинити втручання в Східну Україну в обмін на деяке послаблення санкцій, якщо вона отримає запевнення в тому, що етнічні росіяни там не наштовхнуться на удар у відповідь. Так само Кремль не зацікавлений у військовій ескалації в Сирії, що може підвищити відносно скромну ціну втручання туди.
Водночас, російська підтримка необхідна для того, щоб посилити санкції проти Північної Кореї. Підтримка угод щодо контролю зброї та уникнення нової гонки ядернихозброєнь була б в інтересах обох країн.
Це привід для регулярних дипломатичних зустрічей, культурних і академічних обмінів, візитів у Росію делегацій Конгресу — не в якості послуги, а в якості способуроз’яснення, що багато американців відкриті до більш нормальних відносин з Росією, якщо вона поводитиметься з більшою стриманістю. США та їх партнери дуже зацікавлені і більшій стриманості Росії доки Путін залишається при владі — і в Росії, яка характеризуватиметься інакше, ніж «путінізм» після того, як він піде.
Проект «Синдикат» для «Дня»
Річард ХААСС, президент Ради міжнародних відносин, директор з планування політики Держдепартаменту США (2001—2003 рр.), спеціальний посланець президента Джорджа Буша до Північної Ірландії.
