Хотів якнайкраще...

Владислав Сурков, що претендує на те, щоб бути головним ідеологом путінського режиму, вибухнув у «Новій газеті» статтею «Довга держава Путіна». Про що ж розповів Росії та світу помічник президента Російської Федерації? Насамперед про те, що «ілюзія вибору є найважливішою з ілюзій, коронним трюком західного способу життя взагалі та західної демократії зокрема, що давно вже схильна більше до ідей Барнума, ніж Клісфена». Владислав Юрійович (або, якщо хочете, Андарбекович) недвозначно натякає  своїм читачам: про демократію навіть не мрійте. У вас є лише одне право: обрати Володимира Путіна на наступний термін, а його партії «Єдина Росія» забезпечити абсолютну більшість місць у кишеньковому парламенті — Державній думі. Ви запитаєте, до чого тут шоумен і  антрепренер Барнум, Фінеас Тейлор, один із фундаторів американського шоу-бізнесу, що не гребував містифікувати публіку, і Клісфен, афінський політик VI століття до н.е., що вславився боротьбою з тиранією та втіленням демократичних реформ?

Це Сурков у такий трохи хитромудрий спосіб, спонукаючи читачів зазирнути до Вікипедії, натякає, що в США та й на Заході в цілому демократія давно вже перетворилася на шоу з містифікаціями, і ніхто там уже з тиранією не бореться. Якщо критично підходити, він досить прямо описав суть нинішньої, за його термінологією, «суверенної демократії», яка неподільно панує в Росії. Але, застерігаючи від експорту до Росії західної (або, теж можна сказати, старогрецької) демократії, Владислав Юрійович переконаний (чи точніше вдає, що переконаний): незабаром саме Заходу доведеться імпортувати путінську модель  держави, яку помічник президента багато в чому вважає своїм дітищем. Як досягнення цієї моделі жорсткого авторитаризму Сурков вважає насамперед те, що «неможливий, протиприродний і контрісторичний розпад Росії був хоча з запізненням, але твердо зупинений.

Обвалившись з рівня СРСР до рівня РФ, Росія руйнуватися припинила, почала відновлюватися та повернулася до свого звичного та єдино можливого стану великої спільності народів, що збільшується та збирає землі. Нескромна роль, відведена нашій країні в світовій історії, не дозволяє піти зі сцени або відмовчатися в масовці, не обіцяє спокою та зумовлює непростий характер тутешньої державності». Помічник Путіна декларує вічно імперську сутність російської політики, а від «непростого характеру» російської державності вже не одне століття страждають сусіди Росії, яких головним чином недобровільно неодноразово долучали до її складу.

А далі  Владислава Юрійовича понесло. Всю історію Московської Русі та Росії він поділив на чотири періоди: держава Івана Третього  XV—XVII століть; держава Петра Великого  XVIII—XIX століть; держава Леніна  XX століття і, звичайно ж, держава Путіна  XXI століття. Найбільш одіозні правителі першого та третього періоду, Іван Грозний та Йосип Сталін, із назв періодів завбачливо видалені. А даремно! Грозний зі своєю опричниною ввів до російської державності таку визначальну рису як абсолютне безправ’я підданих, і вельможних також, перед носієм верховної влади, який  будь-якої миті міг  їх  стратити, опираючись на вірних опричників, щоб потім за допомогою нових опричників покарати  старих. І, як чудово показав Володимир Сорокін у своїх антиутопіях «День опричника» та «Цукровий Кремль», путінська Росія, яка так подобається Суркову, відрізняється від Русі Івана Грозного лише наявністю сучасніших технологій.

Що ж, технологічний прогрес протягом усього  цього часу відбувався майже виключно за межами Російської держави, але путінська Росія вдало купує або краде новітні технології, успішно використовуючи їх і для придушення опозиції та вільнодумства всередині Росії та, хоча  не так успішно, для впливу на політичні й економічні процеси за її межами. Сталін же, власне, і створив ті закінчені форми імперської держави й імперської ідеології, які, нехай і в усіченому вигляді, успадкував Путін (з імперської ідеології вилучили, як зайву, марксистську складову). А Владиславу Юрійовичу мріється: «Потрібно усвідомлення, осмислення й опис путінської системи владарювання і взагалі всього комплексу ідей і вимірів путінізму як ідеології майбутнього. Саме майбутнього, оскільки справжній Путін навряд чи є путіністом, так само, як, наприклад, Маркс не марксист і не факт, що погодився б ним бути, якби довідався, що це таке.

Але це потрібно зробити для всіх, хто не Путін, а хотів би бути, як він. Для можливості трансляції його методів і підходів у майбутні часи... вироблена в Росії політична система, що придатна не лише для домашнього майбутнього, вона вочевидь має значний експортний потенціал, попит на неї або на окремі її складники вже існує, її досвід вивчають і частково переймають, її відтворюють і правлячі,  і опозиційні сили в багатьох країнах». Пам’ятаєте: «— Шахи! — казав Остап. — Чи знаєте ви, що таке шахи? Вони рухають уперед не лише культуру, а й економіку! Чи знаєте ви, що шаховий клуб чотирьох коней за правильного налагодження справи зможе абсолютно змінити місто Васюки?... — Так! — кричав він. — Шахи збагачують країну! Якщо ви погодитеся на мій проект, то спускатися з міста на пристань ви будете  мармуровими сходами! Васюки стануть центром десяти губерній! Що ви раніше чули про місто Земмерінг? Нічого! А тепер це містечко багате та знамените лише тому, що там був організований міжнародний турнір. Тому я кажу: у Васюках треба влаштувати міжнародний шаховий турнір!»

А ось справжній сурковський символ віри — нова версія старої концепції «загниваючого Заходу»: «Чужоземні політики приписують Росії втручання у вибори та референдуми по всій планеті. Насправді, все ще серйозніше — Росія втручається в їхній мозок, і вони не знають, що робити із власною зміненою свідомістю. Відтоді, як після провальних 90-х, наша країна відмовилася від ідеологічних позик, почала сама виробляти сенси та перейшла в інформаційний контрнаступ на Захід, європейські й американські експерти почали все частіше помилятися в передбаченнях. Їх дивують і дратують паранормальні переваги електорату. Розгубившись, вони оголосили про навалу популізму. Можна сказати й так, якщо немає слів».

Не настільки важливо, чи вірить у всю цю ахінею Сурков. Цілком можливо, що не вірить. Набагато важливіше, чи вірить у неї Путін. Владислав Юрійович, у всякому разі, сподівається, що головний читач його опусу повірить у основні ідеї, що в ньому заявлені: треба ще зовсім небагато протриматися, і Захід поляже перед величчю сурковсько-путінських ідей, і в усьому світі настане Століття Путіна. А що, мабуть, Володимир Володимирович повірить. Позаяк повірив же він у могутність відьом — адже теж «паранормальна перевага». Але розчарування буде ще більш гірким.

«ЦЕ МАНІФЕСТ — РОСІЯ НЕ МАЄ НАМІРУ ЗМІНЮВАТИ ЕКСПАНСІОНІСТСЬКУ ЗОВНІШНЮ ПОЛІТИКУ»

Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, російський журналіст:

— Головною метою цієї статті, що вийшла в досить маргінальній, за російськими мірками, «Незалежній газеті» вбачається особисте бажання Владислава Суркова продемонструвати безмежну лояльність до президента і зберегти позиції в адміністрації президента (чутки про можливу відставку Суркова ходять з березня 2018 року, коли в Росії відбулися президентські вибори). При цьому стаття, звичайно, є унікальним — навіть для Росії —  прилюдним самовикриттям її політики, оскільки високопоставлений кремлівський чиновник уперше відкрито каже про те, що Росія проти будь-якої демократії, не дотримується жодних міжнародних правил у політиці і має намір не дотримуватися їх і надалі.

— На яку аудиторію вона розрахована?

— Головний адресат цієї статті — особисто президент Путін. При цьому Сурков не міг не розуміти, що вона викличе значний резонанс у Росії та на пострадянському просторі. По суті, це маніфест того, що Росія не має наміру змінювати експансіоністську зовнішню політику та відмовлятися від анексії чужих територій (хоча важливо розуміти, що Сурков у цьому тексті висловлює свою думку, а не Путіна чи колективного Кремля).

— Чому вона вийшла саме зараз?

— Стаття вийшла зараз майже випадково — вона була написана (зі слів власника та головного редактора «Незалежної газети» Костянтина Ремчукова) за мотивами деякої дискусії і за замовленням самого Ремчукова, а Сурков любить писати статті, і робить це не вперше. Інше, що ця стаття фактично обговорює путінізм після Путіна, неначебто в Росії вже стався транзит влади — в такому ключі про Путіна та путінізм ніхто з представників російської влади ще не писав. А проблема транзиту влади залишається головною політичною проблемою в Росії — ніхто з її політичної еліти не упевнений у своєму майбутньому ні після того, як  Путін піде, ні навіть зараз.

— Наскільки реальним є те, про що пише Сурков, — що найближчих 100 років будуть ерою Путіна, а «путінізм» буде ідеологією майбутнього?

 — Міркування про те, що світ або Росію чекають 100 років путінізму — чистої води спекуляція. До речі, Сурков пише про те, що Путін створив деяку персональну Росію, подібно до Івана Третього, Петра Великого та Леніна. Показово, що в кожної з трьох минулих Росій була офіційно сформульована надідея. В «держави Путіна» жодної такої ідеї немає — навіть Сурков не може пояснити, в чому сенс і мета існування цієї  «путінської Росії». До того ж кожна з трьох попередніх російських держав, про які пише Сурков, розпадалася набагато швидше за попередників. Радянська імперія не проіснувала навіть 80 років. Окрім відсутності змісту, в путінської держави, є й інший концептуальний сумнів щодо 100 років тріумфу путінізму: взагалі некоректно що-небудь казати про далекі історичні перспективи держави, якій усього 20 років (саме стільки править Путін). Теза про століття путінізму  виглядає як бажання автора особливо солодко улестити правителеві.

Підготувала Наталія ПУШКАРУК, «День»