Хто від кого відривався?
Одна з найвпливовіших російських газет днями наголосила на тому, що Україна «відривається від Росії». Констатація цього факту була б, мабуть, доречною років п’ять тому — коли йшов болісний процес усвідомлення, що Україна більше не є часткою великої Росії (як би це не називалося), коли вимальовувалися перші ознаки того, що українська політика буде самостійною, коли, нарешті, почалися переговори з розподілу Чорноморського флоту й підписання міждержавного договору, які здавалися нескінченними.
Росія вже давно відірвалася від України — про це свідчить, зокрема, рівень її відносин із США, НАТО, Європейським Союзом, її намагання зберегти статус супердержави з одного боку й способи, якими вона вирішувала свої власні справи (наприклад, розстріл парламенту восени 1993-го, а також «наведення конституційного порядку в Чечні») — з іншого. Росія більше не постачає нам нафту й газ «по дружбі», не купує з цієї ж дружби нашого цукру, «переводить стрілки» на українців при невдачах спільних космічних проектів — чи це не відрив? Найбільшим торговельним партнером Росії є не СНД, яку так дбайливо намагаються зберегти в Москві, а Європейський Союз — це, мабуть, теж про щось свідчить.
Україна відірвалася дещо пізніше — коли в Києві заговорили про стратегічне партнерство не лише з Росією, а й зі США та Польщею, коли підписали хартію з НАТО, якою натякнули всім, що не відкидають можливості коли-небудь подати заявку на вступ, коли проголосили стратегічною метою держави повну інтеграцію до європейських структур. Ця позиція, до речі, не викликала жодного зауваження у відомого своїми інтеграційними ідеями на ниві СНД президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва.
Відрив, особливо зараз, коли, як виявилося, Україна переживає ті ж проблеми, що й Росія, але набагато м’якше, й хоча б демонструє видимість осмислених дій для боротьби з кризою, виглядає абсолютно природним. Ні мені, ні моїм співвітчизникам не хочеться, щоб Москва тягла нас за собою вниз — як ніхто в Україні ніколи не бажатиме доводити справу до повного розриву.
Якось дуже «по-нашому» Україна за роки незалежності почала з того, що з кожним днем втрачала й втрачає російський ринок, не маючи змоги замінити ці сегменти ні в Європі, ні в Америці, ні в Азії. Розмови про інтеграцію з ким завгодно можуть залишитися розмовами, коли не будуть забезпечені торгівлею, спільними проектами, нарешті вигодою партнерів. Інтеграція в союз з Росією виглядає вже неможливою — але ж ніхто нам не заважає воювати за російський ринок цукру. А чого варті слова українських лідерів, що Росія залишається нашим головним стратегічним партнером, буде видно за кілька років. Коли, зокрема, завершиться термін оренди російським флотом української інфраструктури в Севастополі.
№205 27.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
