Кілька міфів про центральні банки
Незалежний центральний банк, головним завданням якого є забезпечення стабільності цін, вважають сьогодні визначальним елементом «економічних реформ». Це твердження, як і багато йому подібних, звучало настільки часто, що, зрештою, у нього повірили. Однак навіть найсміливіші заяви керівників і співробітників центральних банків не можуть замінити дослідження й аналіз.
Дослідження ж свідчать про те, що якщо центральні банки роблять основний акцент на контролі за рівнем інфляції, контролювати її їм вдається набагато краще. Однак контроль за рівнем інфляції сам по собі не є кінцевою метою, а лише засобом досягнення швидшого і стабільнішого економічного зростання та зниження рівня безробіття. Саме ці реальні змінні дійсно мають значення, однак на сьогодні існує дуже мало доказів того, що, забезпечуючи стабільність цін, незалежні центральні банки досягають кращих результатів у цих визначальних сферах. Джордж Акерлоф — лауреат Нобелівської премії з економіки 2001 року — та його колеги наводять переконливі докази існування оптимального рівня інфляції — більшого, ніж нульовий. Тож прагнення забезпечити стабільність цін фактично шкодить економічному зростанню і процвітанню. Останні дослідження навіть ставлять під питання загальноприйняту думку, що стабільність цін приводить до пом’якшення проблеми вибору між інфляцією та безробіттям.
Контролювати інфляцію має сенс у країнах, які давно потерпають від неї, що стосується далеко не всіх, і вже точно не Японії. Федеральний Резерв — центральний банк США — уповноважений не тільки забезпечувати стабільність цін, але й сприяти економічному зростанню та повній зайнятості працездатного населення. У Сполучених Штатах не вірять в ефективність вузькоспеціалізованого центробанку, яким, наприклад, є Європейський Центральний Банк. Сьогодні темпи економічного зростання Європи слабшають, оскільки дії ЄЦБ обмежуються контролем над інфляцією та не сприяють економічному розвитку. Технократи і гравці на фінансових ринках, які отримують вигоду з цього інституційного механізму, зробили вражаючу роботу, переконавши багато країн у його перевагах, а також у необхідності ставитися до кредитно-грошової політики як до технічного питання, яке має бути вищим за політику. Так воно, можливо, і було б, якби функції центробанків обмежувалися вибором комп’ютерних програм для здійснення клірингових розрахунків.
Однак центральні банки приймають рішення, які впливають на всі аспекти життя суспільства, включно з темпами економічного зростання і рівнем безробіття. І, оскільки в таких випадках виникає необхідність вибору, рішення можуть прийматися тільки в рамках політичного процесу. Дехто стверджує, що згодом проблеми вибору зникають. Але, як сказав Кейнс, зрештою, ніхто і ніщо не буває вічним. І навіть якби було неможливо знизити рівень безробіття до певного критичного рівня, не спричинивши при цьому підвищення рівня інфляції, визначити цей критичний рівень поки що не вдалося нікому. Отже, ризик неминучий: дуже вільна кредитно-грошова політика загрожує небезпекою виникнення інфляції, дуже жорстка — надмірним зростанням безробіття й усіма наслідками, що випливають звідси.
Під час економічного буму 1990-х років у США, адміністрація президента Клінтона вирішила, що варто ризикнути і знизити рівень безробіття, особливо в умовах, коли досягнення ширших соціальних цілей (зменшення кількості громадян, які отримують допомогу від держави, зниження рівня насильства у суспільстві тощо) було віднесено до прямих економічних вигод. МВФ же, навпаки, заохочував жорсткішу кредитно-грошову політику, оскільки не надавав великого значення витратам у зв’язку з високим рівнем безробіття і практично не враховував додаткову користь для суспільства у разі підвищення рівня зайнятості, але дуже серйозно ставився до витрат у зв’язку з потенційним зростанням інфляції. Економічний аналіз ради з економічних питань президента Клінтона виявився вірним: моделі МВФ (і Федерального Резерву) були неправильними. Америці вдалося значно знизити рівень безробіття, не спричинивши при цьому інфляцію — в кінцевому результаті рівень безробіття опустився нижче за 4%.
Але це не найголовніше. Найголовніше полягає в тому, що ніхто не може бути абсолютно упевненим. Свідомий ризик неминучий. Хто візьме на себе цей ризик, залежить від конкретних умов і конкретної політики, однак такі рішення не можуть або, принаймні, не повинні прийматися технократами із центральних банків. Більш того, в умовах демократичної системи на всіх дебатах з приводу міри незалежності, яку держава може надати центральним банкам та іншим директивним органам, мали б бути обов’язково представлені погляди тих, чий добробут може похитнутися внаслідок прийнятих рішень. Наприклад, думки робітників, які можуть втратити дуже багато, якщо центральний банк почне проводити жорстку кредитно-грошову політику, жодним чином не представлені при її обговоренні. Фінансові ж ринки, які практично нічого не втрачають від підвищення рівня безробіття, але можуть серйозно постраждати через інфляцію, зазвичай бувають представлені дуже добре. Однак навряд чи фінансові ринки можуть претендувати на монополію в області технічної компетентності.
Справді, багато представників фінансової спільноти погано розуміються на хитромудрих механізмах макроекономічної системи, як свідчать їхні часті помилки при спробах управляти нею. Наприклад, більшість економічних спадів у США з 1945 року спричинила дуже жорстка кредитно-грошова політика Федерального Резерву. Так само центральні банки охоче прийняли монетаристську доктрину наприкінці 1970-х — початку 1980- х років, коли інтенсивно зростала кількість емпіричних доказів, що дискредитували теорії, які лежали в її основі.
І якими б не були достоїнства єдиної валюти, європейські країни, які розмірковують сьогодні, чи впроваджувати їм євро, повинні, передусім, подумати про те, чи варто їм пов’язувати свою долю з інституційним механізмом, недоліки якого стають дедалі очевиднішими. Країни, що розвиваються, також повинні замислитися не тільки над мірою незалежності центрального банку, але й над його повноваженнями і репрезентативністю, оскільки необхідно знайти баланс між економічною ефективністю та демократичною відповідальністю. Громадяни багатьох нових демократичних країн сьогодні спантеличені, оскільки спочатку їм розхвалюють переваги нового режиму, а потім кажуть, що рішення в галузі макроекономічної політики надто важливі, щоб віддавати їх демократичним процесам. Громадян попереджають про небезпеку популізму, а що ж робити з волею народу?
На це запитання немає легких відповідей, але в надто багатьох країнах сьогодні немає навіть демократичних дебатів з приводу можливих альтернатив.
Джозеф СТІГЛІЦ, професор економіки та фінансової справи Колумбійського університету; лауреат Нобелівської премії з економіки 2001 року; колишній голова ради з економічних питань президента Білла Клінтона, а також головний економіст і старший віце-президент Світового банку.
