Кремлівські «ігри по-крупному» в Iраку та Iрані
У той час як жодна країна, мабуть, не може втрутитися у воєнні розрахунки адміністрації Буша відносно Іраку, Росія все ще має в цьому регіоні серйозні інтереси і у неї зберігся достатній військовий потенціал, хоча його розмірів ледве вистачає на те, щоб протистояти Америці. Але реальна важливість Росії в будь-якій війні США з Іраком полягає не стільки в її залишковому військовому потенціалі, скільки в тому світлі, яке її позиція проливає не тільки на іракську проблему, а й на іншого члена так званої «вісі зла» — Іран.
Досі найбільш вражаючою особливістю того, як адміністрація Путіна займалася ситуацією США—Ірак, було її мовчання. Російські дипломати, якщо їх змушували висловитися з цієї проблеми, дотримувалися стандартної лінії дій, яка полягала в тому, щоб забезпечити застосування резолюцій Ради безпеки ООН, і говорили, що необхідно отримати схвалення Ради безпеки, перш ніж робити будь-які нові дії проти Іраку. На відміну від інших провідних європейських країн, президент Путін і його уряд вважали за краще не піднiмати голову, демонструючи таким чином своє бажання викохати нове і все ще невпевнене відновлення дружніх відносин з США. Але це пояснення не відповідає політиці Росії стосовно Ірану, де уряд Путіна, незважаючи на тиск з боку США, готовий буквально ледве чи не померти зі зброєю в руках, наполегливо продовжуючи продавати Тегерану озброєння і ядерні технології, що використовуються в мирних цілях. Проблема ядерних технологій була центральним питанням, яке обговорювалося під час нещодавнього візиту до Москви міністра енергетики США Спенсера Абрахама.
Заперечуючи проти співпраці Росії, Америка робить наголос на тому, що Іран прагне розробляти ядерну зброю. Якщо взяти до уваги величезні запаси вуглеводневої сировини, яка є в Ірані, то іранський режим не має очевидної необхідності в такій програмі, якщо тільки не підозрювати його в прагненні розробити свою власну ядерну зброю. Передача російських ноу-хау в галузі атомної енергії розглядається як перший крок у напрямі досягнення цієї мети.
У відповідь російські офіційні особи говорять, що не може бути жодних серйозних заперечень відносно таких програм співпраці з використання ядерної енергії в мирних цілях доти, доки країна- одержувач дотримується заходів безпеки, розроблених Міжнародним агентством з ядерній енергії (МАГАТЕ), і підкоряється її режиму перевірок. Всі ці вимоги Іран виконує. Російські офіційні особи люблять вказувати на те, що США та інші західні країни колись планували проведення схожих програм співпраці в галузі атомної енергетики з країнами, в тому числі з Північною Кореєю, які не підтримували суворі заходи безпеки МАГАТЕ, з якими Іран погодився.
У тому ж ключі російський уряд заперечує, що серед звичайної зброї, яка продається Ірану, немає постачання обладнання, що стосується поширення зброї масового ураження. США та іншим країнам важко що-небудь заперечити з цього приводу. У відповідь США роздули цілу справу — не дуже переконливо, але принаймні відкрито.
Після переговорів із паном Абрахамом Росія заявила, що виконання інших проектів у галузі атомної енергетики в Ірані, за винятком вже існуючого в Бушері, буде піддано перегляду, залежно від розвитку політичних подій усередині країни. Але це, мабуть, більше схоже на тактичний хід, зроблений із метою швидше заспокоїти США, ніж на результат дійсно ретельного роздуму відносно доцільності співпраці з Іраном у сфері використання атомної енергії в принципі. Все це наводить на думку, що адміністрація Путіна має й інші цілі, крім випробування на міцність поновленої дружби з США. Більш глибокі інтереси лежать в основі підходу Росії до Ірану та її мовчазної згоди з війною, яку США планують вести з Іраком. Щоб зрозуміти це, не потрібно заглядати далі фінансового становища Росії у зовнішньому світі. Росія успадкувала всі міжнародні фінансові вимоги та зобов’язання Радянського Союзу. Нинi вона витрачає до 10 мільярдів доларів США на рік на обслуговування боргів радянської ери. А з другого боку, практично всі борги Радянському Союзу не мають ніяких шансів бути поверненими.
Борги багатого нафтою Іраку, номінальна вартість яких складає багато мільярдів доларів (це в основному кредити, видані на закупівлю озброєння), є рідкісним винятком. Основний інтерес Росії в Іраку полягає в поверненні цих позик, а потім — у поновленні поставок зброї, і одночасно з цим вона переслідує мету стати головним, можливо, навіть домінуючим іноземним гравцем у нафтогазовому секторі економіки Іраку. Ще з часів війни в Персидській затоці Росія переслідувала ці цілі, сприяючи відновленню Іраку Саддама за допомогою виконання резолюцій Ради безпеки та зняття санкцій. Цей шлях на даний момент здається безнадійним. І, таким чином, мета США про зміну режиму в Багдаді не видається такою вже поганою, хоч її і не можна підтримати публічно.
Для президента Путіна доцільно залишатися поза грою відносно Іраку, принаймні зараз, щоб пізніше його винагородили за його корисне мовчання у формі впливу США на правонаступника іракського режиму в плані повернення боргів цієї країни Росії. Якщо війна США в Іраку зазнає провалу, то ситуація, з точки зору виключно російських інтересів, навряд чи буде гіршою за нинішню, і водночас неприємності, що виникли в результаті війни, будуть, швидше за все, головним болем США та їхніх традиційних союзників, а не Росії.
Контраст між підходами Росії до Ірану та Іраку підкреслює не тільки відомий прагматизм пана Путіна, а також досвiдченість та умілість його політики. Цей контраст відображає також фундаментальну відмінність між Іраном, який є національною державою, що історично склалася, і тим штучним утворенням, яким є Ірак. Довгострокові інтереси Росії в Ірані вимагають постійної участі. Ісламська революція в Ірані неминуче слідує своїм курсом і мутує в нову форму націоналізму, певною мірою відображаючи перехід самої Росії iз радянської системи. Ситуація з Іраком у корені відрізняється, тому що не тільки режим, а й сама країна можуть припинити своє існування, або принаймні можуть бути піддані радикальній трансформації в тому разi, якщо Хуссейна буде скинуто. Завдання Путіна полягає в тому, щоб поставити Росію в таке становище, в якому вона могла б скористатися такими трансформаціями.
