Криза лідерства в Європі

Список криз у Євросоюзі продовжує зростати. Голосування Великої Британії за вихід із ЄС (Брексіт), скандал з конституційним судом у Польщі, експансіонізм Росії, мігранти та біженці, воскреслий націоналізм. Але найбільша загроза для ЄС виходить зсередини: криза політичного лідерства паралізує роботу інститутів Союзу.

Наче на підтвердження цього керівники країн ЄС (за винятком прем'єр-міністра Великої Британії Терези Мей) зустрілися нещодавно в Братиславі (Словаччина) з метою продемонструвати солідарність і почати процес реформ необхідних після Брексіту. Учасники саміту досягли певного прогресу на шляху до створення Європейського оборонного союзу, що можна вітати, а також почали визнавати, що нинішня організаційна структура ЄС не є стійкою. Але переговори про серйозні інституційні або економічні реформи практично не велися.

Тим часом відмова італійського прем'єр-міністра Маттео Ренці з'явитися разом із президентом Франції Франсуа Олландом і німецьким канцлером Ангелою Меркель на закритті саміту підтвердила побоювання, що відсутність справжнього лідерства може призвести до інституційної недієздатності. Саміт повинен був показати єдність, але продемонстрував лише поглиблення розколу.

Лідери ЄС повинні взяти на себе відповідальність за цей провал. Для початку їм слід припинити робити порожні заяви. Інституційне безсилля Євросоюзу стало очевидним, причому особливо його ворогам. Саме тому ЄС треба зараз зробити рішучий вибір - або стрибок уперед до уніфікації, або неминуча дезінтеграція.

Мало хто з європейців хоче робити такий вибір. Багато політиків побоюються, що за відстоювання програми реформ у ЄС їм доведеться заплатити високу внутрішньополітичну ціну. Вони доводять, що домагатися розширення інтеграції в нинішній політичній обстановці нерозважливо і що Євросоюз повинен сфокусуватися на іншому завданні - робити менше, але краще.

Але це помилкова поступка. Євросоюз здатний перейти до моделі більшої інтеграції в управлінні економікою, щоб збільшити обсяги інвестицій і число робочих місць, одночасно наводячи лад у своїй роботі у відповідь на часті скарги на бюрократичні бар'єри і неефективність.

Мало хто з європейських лідерів, схоже, розуміє, що реальною загрозою для ЄС - і для їхнього політичного майбутнього - є збереження статус-кво. Однак на тлі перемог популістських рухів над традиційними партіями в опитуваннях по всій Європі вікно можливостей для реальних змін швидко закривається.

Так не має бути. Занадто багато політичних лідерів стали лицемірно піддакувати націоналістам і популістам, помилково сподіваючись, що це врятує їхні політичні рейтинги. Замість цього вони мають продемонструвати справжні лідерські якості і почати боротися за спільну добру справу.

Майбутні загальнонаціональні вибори у Франції та Німеччині визначать майбутнє європейського лідерства. Очолюваний Меркель Християнсько-демократичний союз і його партнер по уряду - Соціал-демократична партія - зазнали помітних втрат на недавніх регіональних виборах у Німеччині. Це означає, що німецька правляча коаліція опинилася під загрозою напередодні виборів, запланованих на наступний рік. Тим часом підтримка ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD) продовжує зростати.

У Меркель є два варіанти. Вона може зміститися вправо, як це зробив колишній президент Франції Ніколя Саркозі, який намагається повернутися на цю посаду на майбутніх президентських виборах. Або ж вона може боротися за збереження центристської позиції, відкрито виступивши проти спрощенських аргументів AfD. Вибір очевидний: Меркель повинна встати і боротися, одночасно виступаючи за альтернативну програму модернізації ЄС.

Для перемоги над популізмом політичним лідерам доведеться визнати, що глобалізація виявилася вигідна не всім і є люди, які від неї програли, але їм слід також розвіяти міфи про те, що існують якісь швидкі способи виправити ситуацію або що глобалізацію можна просто скасувати. Всупереч аргументам популістів, політика протекціонізму не допоможе знизити рівень безробіття серед молоді або нерівність у доходах. Якщо країни ЄС відкинуть обговорювані зараз торговельні угоди, зокрема «Трансатлантичне торговельне та інвестиційне партнерство» (TTIP) і «Комплексну економічну і торгову угоду» (CETA), тоді частка ЄС у світовій торгівлі скоротиться, а економіка Європи від цього постраждає.

Крім того, якщо єврозона не зможе продовжити інтеграцію, зміцнюючи свої структури управління економікою, тоді нинішня фінансова криза в Європі продовжиться, перешкоджаючи соціальній мобільності і підриваючи соціальну справедливість. Лідерам ЄС час представити ці аргументи більш ефектно.

Фінансова криза 2008 року дала старт політичній битві в країнах Заходу, яка поки ще не завершилася. Вона почалася як битва за відповідальність, підзвітність і реформи, але перетворилася на принципове зіткнення між ідеями відкритого і закритого суспільства, між глобальним консенсусом і політикою, яка все ще оперує на національному, місцевому, навіть племінному рівнях.

Якщо ЄС хоче впоратися з цим бунтом проти глобалізації, вільної торгівлі та відкритого суспільства, тоді йому знадобиться більше лідерів і менше менеджерів. Європейським лідерам, чесно кажучи, було б добре подумати, перш ніж звинувачувати інститути ЄС, гіпотетичні торгові угоди і біженців у проблемах, викликаних їхньою власної нездатністю перемогти безробіття і зменшити нерівність.

У підручнику антикризового менеджменту в ЄС закінчилися сторінки. Ми в Європі можемо або засунути голову в пісок, поки європейський проект повільно вмирає, або скористатися цією кризою, щоб почати новий проект оновлення та реформ.

Тут правильний вибір теж очевидний: лідери ЄС повинні запропонувати європейцям новий соціальний контракт, заснований на розумінні, що законні страхи людей перед глобалізацією треба заспокоювати колективними, прогресивними, загальноєвропейськими діями.

Євросоюз є великою силою, що сприяє глобалізації, і тільки ЄС має силу, здатну допомогти в усуненні її негативних наслідків. Європейські лідери повинні пояснити своїм виборцям, чому націоналізм цього зробити не зможе.