Китайський приклад
Європейський Союз та Китай підписали торгівельну угоду. Цю угоду поспішили охрестити історичною — бо вона, як підкреслюється, відкриває для Китаю давно для нього бажаний шлях до ВТО (світової організації з торгівлі). І ще з однією причини угоду названо історично важливою — очікується, що в процесі своєї підготовки до вступу до ВТО Пекін буде змушений провести необхідні зміни щодо лібералізації китайської економіки.
Здавалося б, Київ має сприйняти цю новину без особливого захоплення. Адже колись були надії, що Україна підпише угоду з Євросоюзом про вільну торгівлю десь наприкінці 1998 року. Потім дата відсунулася на невизначене майбутнє. Абсолютно аналогічно виглядає і стан переговорів між Києвом та ВТО.
Основні гравці світової сцени — Сполучені Штати та Європейський Союз — неодноразово підкреслювали, що зацікавлені в подальшій інтеграції України до міжнародних комерційних, економічних, фінансових механізмів — але треба, щоб у цьому була зацікавлена Україна. Не на словах, як це досі було завжди, але на практиці. Тобто — лібералізація торгівлі, створення рівних умов для всіх інвесторів, а не «виторговування» ними якихось привілеїв, вироблення якихось зрозумілих правил гри, які б не змінювалися щодня — перш за все в податковому законодавстві. Нічого особливого та надзвичайного, власне, не вимагалося.
Є ще одна невелика деталь — за роки, що минули після початку серії реформ, започаткованих Ден Сяо Піном, Китай на очах перетворився на світову економічну силу, від торгівлі з якою сьогодні залежить практично увесь світ, і в першу чергу — західний. І країни ЄС, і Сполучені Штати, і Японія, і інші охоче вкладають у Китай — бо дешева і працьовита робоча сила, ясність відносин, хоч і не завжди легальних, iз владою, зацікавленою в притоку капіталів, роблять всі інші моменти не надто значними. Проблеми з демократією, з правами людини, з Тібетом забуваються за очевидних бізнес-переваг, виробництво різноманітного ширвжитку у в’язницях не цікавить нікого, коли йдеться про великі прибутки. Саме залежність світових ринків від Китаю, а не навпаки стимулює все більше наближення Китаю до світових центрів. Україна ж, чиї проблеми на перший погляд мало чим відрізняються від китайських, по суті справи, опинилася за кілька кроків від того, щоб остаточно втратити свій колись чималий потенціал. Китайський приклад свідчить, що починати завжди варто, не чекаючи офіційних угод.
І здається, ще один урок iз китайського прикладу мав би бути засвоєним надовго: Китай нікого не просив визнати його європейською (чи азійською) країною. Він просто планомірними зусиллями змусив інших визнати свою значимість.
