Київ — Анкара — Стамбул: історичний бекграунд
Для того, щоб повною мірою зрозуміти співвідношення сил у складній політичній, військовій та дипломатичній грі на Середньому Сході, в регіоні Чорного та Середземного морів, на Балканах та Кавказі, свідками якої ми є зараз — необхідно згадати уроки історії. Один з цих уроків: партнерство, взаємодія, в разі необхідності — співпраця Туреччини (в минулих формах Османської імперії чи в сучасній — світської Турецької Республіки, створеної Мустафою Кемалем Ататюрком) та України (в минулих формах — козацької держави доби Богдана Хмельницького або Петра Дорошенка чи в сучасній — незалежної української держави) є вагомою, надійною запорукою відсічі знахабнілому московському імперіалізму. Звісно, за умови належної поваги до суверенітету обох наших країн.
Саме розуміючи це, гетьман Хмельницький прагнув вибудовувати якісно нові стосунки із султанським урядом у Стамбулі в 1654—1657 роках, коли ясно побачив, до чого веде «важка державна рука» царя московського та його покровительство. Саме усвідомлюючи це, гетьман Петро Дорошенко у 1668—1672 роках уклав серію угод (по суті, конфедеративних або навіть міждержавних) із тим же таки урядом у Стамбулі з метою захистити українські землі від експансії «північного сусіда». Досі історики сперечаються, як могли б розвиватися події в регіоні Південної та Східної Європи, якби задуму гетьмана Дорошенка не перешкодили б наші кляті внутрішньо українські чвари, сумнозвісна «боротьба за булаву» та не менш сумнозвісна «гнучкість шиї» перед старшим братом у Москві (принаймні, султан Мехмед гарантував людям Гетьманщини свободу віри та свій персональний захист. Згадаймо й слова Івана Богуна про те, що краще присягнути султану, бо «там народ до військової справи змалку привчений», аніж деспотичному царю Олексію Михайловичу). І, нарешті, розуміючи нагальну необхідність союзу з Туреччиною, лідери УНР прагнули ще 1918 року налагодити й розвивати відносини з цією державою. Про «класичні», відомі речі, такі, як життя Насті Лісовської — Роксолани, зараз, за браком місця, згадувати не будемо. Радимо почитати про все це у нашій книзі «Повернення в Царгород» (Київ-2015 р., видавництво «Українська прес-група»).
Що в цьому контексті українцям варто пам’ятати саме сьогодні? Значення взаєморозуміння та співпраці з Турецькою Республікою є зараз таким, що ця країна, без перебільшення, може розглядатися як один з найважливіших сусідів України. «Турецький фактор», особливо враховуючи ту одверту ненависть, яку путінський режим демонструє до керівництва цієї держави, став уже фактором геополітичним. Україні слід це неодмінно враховувати, надто беручи до уваги, що Туреччина є членом НАТО вже 64 роки. І, цілком ймовірно, Анкара є саме тією столицею, всіляко зміцнюючи контакти з якою ми насправді, а не лише на словах (як це якоюсь мірою, на жаль, є зараз) зробимо якомога глибшою ту дипломатичну ізоляцію Кремля, про яку зараз багато (не завжди обґрунтовано) говорять.
