Між двома реальностями
Сталося. Про це так довго говорили, писали, дискутували. Хтось погрожував кулаком, хтось вітав, маючи сподівання приєднатися колись згодом. Хтось робив вигляд, що це його безпосередньо не стосується. Одна з тих ліній розподілу, яку проводили в Європі спочатку лорд Керзон, потім — ще три союзники на Ялтинській конференції, перестала існувати з юридично оформленим актом приєднання Польщі, Чехії, Угорщини до НАТО. Лише одна. Бо в той же час невблаганно вибудовується спільними зусиллями нова, більш серйозна, більш глибока лінія зі стіною, міцнішою за Берлінську. Протистояння — перш за все політичне — головна умова, за якої ще може відтворитися Російська імперія. Москві важко змиритися з тим, що вона втрачає вплив на Центральну Європу, який надто довго здавався природним. «Учорашні» політики, з одного боку, просто не можуть мислити іншими категоріями, з другого — грають на настроях мас, яким теж боляче розлучатися з роллю громадян супердержави. «Вчорашні» є й на Заході — тим-то НАТО ніяк не може зрозуміло для кожного сформулювати основні принципи своєї реформи.
Бажання відгородитися, провести лінію між багатшими та біднішими за всіх розмов про неподільність безпеки — реальність. Бажання згуртуватися, і продовжувати ділити світ, аби не втратити себе у власних очах — теж реальність. Опинитися між двома цими реальностями, як сталося з Україною — не найкраща доля. Особливо, коли здійснювати справжні реформи, домагатися не зведення власного народу до стану якщо не рабів, то безмовного «електорату», а створення нормального громадянського суспільства, базованого на міцному середньому класі, якого просто немає. Нікому брати приклад із вищих посадових осіб Європейської комісії, які разом пішли у відставку, будучи не в змозі відповісти на звинувачення в корупції не міністрів, а функціонерів — саме того, що перевищує будь-які фантазії в Україні. Нікому просто й чесно пояснити, що якщо вчитися, то вже не в Сходу, в якого за віки змогли навчитися переважно поголовному хамству.
За таких умов не дивно, що до Києва ще раз навідався Лукашенко з вічними, як він сам, пропозиціями стати третіми у братньому союзі, щоб звідси «погрожувати шведам» і всім іншим, хто зазіхатиме на братню єдність. Що ніяк не вдається змусити себе ж не заглядати Москві в рота. Що «європейський потяг» минає станцію «Україна» без зупинки. Навіщо Москва старанно відновлює протистояння з Заходом, зрозуміло. Роль противника, якого поважають і бояться, для неї є природною. Зрозуміло, чому без цієї лінії не мислить себе Лукашенко — він не має іншого поля для гри. Незрозуміло, навіщо це потрібно Україні, якій уже суто історично мало б набриднути бути то буфером, то мостом, то частиною Євразії.
