Між інвестиціями та імперськими зазіханнями

Переговори Азаров — Медведєв, які щойно закінчилися, справили несподівано добре враження на тлі істерики, що здійнялася потім на російських телеканалах. Таке враження, що коли лунають слова «Україна» й «українці», у кремлівських агітпроповців починається напад невідомої душевної хвороби. Причому скоро те саме відбуватиметься при словах «Європа» і «європейський» навіть без зв’язку з Україною.

Мабуть, треба одне врівноважувати іншим, коли йдеться про відносини між двома країнами. Спокійна поведінка Дмитра Медведєва не повинна вводити в оману — є ще й напади українофобії в його тезки Дмитра Кисельова. Але й кисельовські припадки — шоу, не більше. А багатовимірні економічні й не лише економічні відносини між двома державами будують не шоумени.

Є питання значно серйозніше — хто представляє російську державу, устрій якої дедалі більше віддаляється від принципів цивілізованої державності. Національні інтереси Росії давно вже підмінені інтересами кількох осіб і корпорацій. Між якими йде тиха боротьба, в якій держава принижується й знищується. Останній приклад — змова між Ігорем Сєчиним і Олександром Лукашенком. Нечувано образливий для будь-якої держави арешт російського громадянина Віктора Баумгертнера, якого заманив у пастку прем’єр-міністр Білорусі, був усього лише частиною боротьби за «Уралкалий», яким цікавиться й сєчинська «Роснефть». Деталь, що залишилася без уваги, — відмова цієї компанії від скорочення постачань нафти Білорусі. По суті, антидержавне самоправство.

Але воно пояснюється просто — нафта йде на Мозирський НПЗ, який збирається придбати «Роснефть», що претендує на монополізацію постачань нафти до Білорусі. І на постачання туди газу, а це вже пряма конкуренція експортної монополії. Проти цього виступили топ-менеджери «Газпрому» й «Лукойлу». Але у цьому контексті нас цікавить лише «Газпром». Не настільки великий і жахливий, яким він прагне здаватися.

Звісно, слід з обережністю ставитися до низки публікацій у західній пресі про біди «Газпрому» в Європі. Не виключено, що це частина інформаційної війни проти консорціуму, яку веде, вочевидь, «Роснефть», чиї відносини з господарством Міллера ніколи не були гармонійними. Але факти залишаються фактами, і їх слід враховувати зарубіжним партнерам компанії.

Перезавантаження відносин з Росією, про яке заявив український прем’єр, безумовно, прагматичне, але про яку саме Росію йдеться? Сьогодні під цим брендом виступає одна компанія, завтра — інша. Таке цілком можливо. І якщо Олексій Міллер більше не проводить кран-шоу, іншим воно може здатися піар-акцією, що підтверджує їхній ексклюзивний статус. Власне, й для Міллера кранокрутіння перед телекамерами було таким підтвердженням. Саме йому було доручено позбавити Україну газу посеред зими.

Але поки в усьому тому, що стосується постачань і транзиту газу, Росію представляє «Газпром». І тому корисно відокремити те, що говориться й пишеться про нього в рамках інформаційної війни, від об’єктивних показників.

Та й у ймовірно замовлених статтях міститься достовірна інформація — вони завжди є сумішшю фактів з їхньою тенденційною інтерпретацією. Так, дійсно, в «Газпрому» проблеми з антимонопольним законодавством у ЄС, але це проблеми хронічні.

Інша річ, що на звинувачення європейців можна дати цілком мирну відповідь: «Газпром» втратить монопольні позиції. Процес вже йде. Консорціум не є більше монополістом на ринку зрідженого природного газу. Його потіснили на внутрішньому й зовнішньому ринку. Але в перспективі головні проблеми в іншому — в боротьбі довкола арктичного шельфу, де інтереси «Газпрому» й «Роснефти» входять у протиріччя. Ключовим є питання, хто отримає закордонні інвестиції.

І ось тут виявляється обмеженість концепції енергетичної імперії, що вже очевидно зазнала краху на європейському (зокрема й в Україні) напрямку. Стратегія приналежності Арктики виключно Росії, сировинній наддержаві, входить у протиріччя з економічною реальністю — освоїти Арктику без міжнародних інвестицій неможливо, але люди, які контролюють це освоєння в Росії, розриваються між бажанням роздобути ці інвестиції й прагненням реалізувати імперські зазіхання.

Дозволю собі повернутися до однієї зі своїх публікацій чотирирічної давності, де розглядалася ця проблема як частина прогнозу на найближчі роки. Йшлося ось про що.

Давно вже агітпроп запустив фальшивку про Мадлен Олбрайт. Нібито вона сказала, що Росія несправедливо одна володіє вуглеводневими ресурсами. Що ці ресурси — надбання людства. Операція була проведена у прямому розумінні слова на найвищому рівні — одним з виконавців був Володимир Путін. Посміялися й забули. Тим часом, саме час згадати. Бо, як то кажуть, напрямок думок був правильним. Хоч би хто і з якою метою вигадав слова Олбрайт, він влучив у яблучко. Інтеграція Росії у світову спільноту вимагає нового ставлення до таких природних (або даних Богом — кому що подобається) багатств, як вуглеводні й транзитна територія. Вони визначають місію Росії в світі — цілком реальну, земну, досяжну тут і зараз. І без будь-яких месіанських устремлінь, властивих нинішньому поколінню вождів.

Абсолютна непрозорість газової галузі породжує дуже різні думки. Але, не вдаючись у деталі, слід визнати, що подальше освоєння природних багатств Росії силами однієї країни з роками ставатиме складнішим. Слід усвідомити, що місія Росії в тому, щоб забезпечити справедливе й вигідне для всіх міжнародне використання природних ресурсів, поки в них взагалі є ще потреба.

І це неможливо без докорінної переоцінки цінностей, беззастережної відмови від хибних імперських концепцій. Без заміни їх концепціями демократичного розвитку й енергетичного донорства.

Поки ж національне багатство трактується як засіб самоізоляції й шантажу. І не лише по відношенню до України й інших європейських країн. Досвід деяких західних компаній, що зв’язалися з Росією, свідчить, що для нинішньої російської влади вони не партнери, а потенційні жертви. Інвестиціям у Росії будуть раді, але жодних гарантій інвестори не отримають.