Між Прагою і Стамбулом

Тиждень, що минає, був насичений політичними контактами на високому рівні між Україною і НАТО. У ці дні проводився «аудит» показників, з якими Київ перетинає лінію проміжного фінішу між Празьким самітом минулого року, коли було ухвалено План дій Україна —НАТО і Цільовий план-2003, і Стамбульським самітом наступного року, коли буде оголошено про прийом нових членів до Альянсу, і, як сподіваються в Києві, про приєднання України до Плану дій з набуття членства. Спочатку міністр оборони Євген Марчук, вчора — міністр закордонних справ Костянтин Грищенко обговорювали в Брюсселі на засіданнях Комісії Україна — НАТО і Ради Євроатлантичного партнерства стан відносин, ступінь виконання сторонами положень Планів, ухвалених у Празі, а також перспективи. Поки що із зроблених у Брюсселі заяв важко зробити висновок, на що саме налаштовані представники країн-членів НАТО під час Стамбульського саміту. Зокрема, Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон на зустрічі з Грищенком, як повідомляє Інтерфакс-Україна, підтвердив, що Києву потрібно продовжувати роботу, спрямовану на досягнення критеріїв, необхідних для членства в Альянсі.

Поки що Україну закликають продовжувати реформи, відзначаючи успіхи, досягнуті в реформуванні галузі оборони і безпеки. Проте не можна не помітити, що контекст розмови поступово змінюється. Завершується період, коли відносини між Україною і НАТО характеризувалися здебільшого як своєрідні «оглядини», оформлені терміном «особливе партнерство». Наступний період відносин міг би, у принципі, носити назву «кандидатство» — проте завжди потрібно пам’ятати, що процес приєднання країни, яка перебуває в цьому статусі, може тривати довго.

За рік, що минув після Праги, можна відзначити зміни в загальних політичних позиціях як України, так і НАТО. Київ припинив розділяти між собою процеси європейської і євроатлантичної інтеграції, і навпаки, від вищого керівництва країни все частіше можна почути тезу: євроатлантична інтеграція країни, процес її наближення до НАТО повинен сприяти її наближенню до Європейського Союзу. Так само формулювалися завдання і країн Центральної та Східної Європи і Балтії, що вже є кандидатами на вступ до ЄС, і більшість з них уже фактично є членами НАТО (офіційно це буде підтверджено якраз на Стамбульському саміті Альянсу). Інша справа — в тому, що там це стало програмою дій, тоді як в Україні залишається переважно на декларативному рівні (незважаючи на дійсно серйозні просування в оборонній реформі, започаткування процесу громадського демократичного контролю над Збройними силами). У декларації більше не вірять, прикладом чому була минулорічна ситуація навколо Празького саміту НАТО і участі в ньому української делегації. За тих умов саме по собі ухвалення Плану дій і Цільового плану-2003 можна було вважати величезним успіхом, який іще потрібно було закріплювати. За час, що минув від Праги, створено Національний центр євроатлантичної інтеграції, Державну раду з питань європейської і євроатлантичної інтеграції. Представники Заходу кілька разів відзначили позитивний поступ в реформуванні української оборонної сфери.

Етапними моментами можна вважати проведення в травні у Вашингтоні міжнародної конференції за участі міністрів оборони США і країн-членів НАТО, яка чітко зафіксувала, що НАТО принаймні не бажає втрачати темп, що набирається у відносинах між Альянсом і Києвом, часті візити до України представників керівництва НАТО, і у тому числі — Генерального секретаря Альянсу лорда Робертсона, постійні зустрічі і контакти на рівні міністерств, експертів.

З іншого боку, про чітку однозначну позицію всіх країн-членів НАТО стосовно України говорити рано. Рік тому прямо про свою підтримку перспективному вступу України до Альянсу заявляли лише Сполучені Штати і Польща, тепер можна говорити про підтримку Туреччини і, можливо, ще кількох країн. Але цього навряд чи достатньо для упевненості в тому, що лобі на користь України в НАТО вже створено.

Важливий чинник, не пов’язаний прямо з проблемами євроатлантичної інтеграції України — рішення про направлення бригади до Іраку, однак, мав істотний вплив на розвиток відносин між Києвом і НАТО, тут не можна не враховувати роль, яку в НАТО відіграють Сполучені Штати. Проте У Вашингтоні завжди давали зрозуміти, що іракський приклад, надзвичайно важливий сам по собі, не означає вирішення всіх проблем. Україна, для отримання повної і беззаперечної підтримки, ще повинна довести, що вона дійсно бажає стати нормальною демократичною країною, з ринковою економікою, свободою преси і цивільним контролем над Збройними силами.

Фактично, можна говорити, що з підписанням Плану дій і Цільового плану-2003 в Празі справа євроатлантичної інтеграції перейшла з розряду дипломатичних проблем до внутрішньополітичних. Саме тому від Києва на Заході, і передусім, у Сполучених Штатах очікуватимуть гарантій того, що вибори-2004 відбудуться чесним і демократичним шляхом. Іще один приклад стосується того, що, зокрема, до Болгарії і Румунії, про вступ до Альянсу яких, як очікується, буде оголошено в Стамбулі, все ще існують претензії стосовно боротьби з корупцією.

«Ми не можемо бути союзниками, і навіть дуже добрими друзями з тими країнами, що топчуться по принципах, які американці вважають дуже важливими. Тому країна, що дійсно сподівається стати членом Євроатлантичної спільноти, не може так поводитися з принципами, які Євроатлантична спільнота вважає дуже важливими для себе», — говорив в інтерв’ю «Дню» посол США в Україні Джон Гербст. Його різка реакція на те, що, зокрема, трапилося під час з’їзду в Донецьку «Нашої України», свідчить, що всі внутрішні події в Україні будуть ретельно відстежуватися і вплинуть на рішення Стамбульського саміту.

Отже, в активі України за цей рік — просування в оборонній реформі, у виконанні Плану дій. У пасиві — явне недовиконання положень Плану дій і Цільового плану-2003 стосовно демократизації і необхідних змін у законодавстві країни. Окрім того, у пасиві — інформаційна політика. Про це свідчать дані опитувань громадської думки: люди не знають, що таке НАТО, навіщо туди йти й Україні. Навряд чи можна говорити про повну довіру з боку Євроатлантичної спільноти до української влади — адже думка про те, що рішення спочатку про ухвалення стратегії просування країни до НАТО, потім — про направлення бригади до Іраку переслідували тактичну мету (наприклад, виходу країни з ізоляції) є досить поширеною в політичних і експертних колах на Заході.

І таким чином, існує велика можливість того, що Стамбульський саміт для України може означати «лише» підтримку її реформаторських та інтеграційних зусиль з боку НАТО, готовність допомагати в проведенні оборонного огляду, готовність до розширення співпраці в миротворчих операціях (зокрема, на той час, можливо, вже буде ухвалено документ про використання української транспортної авіації). Але Українi потрiбний якісний стрибок, підключення України до ПДЧ і визначення її як можливого члена Альянсу, з яким потрібно починати поглиблений політичний діалог і переговори про вступ...

І навіть за позитивної відповіді з боку НАТО стосовно приєднання до ПДЧ потрібно пам’ятати, що при всій позитивності нинішнього стану відносин за лінією Україна — НАТО Україна не буде винятком із загального правила. Воно полягає в тому, що кожна країна-аспірант, будучи визнана такою, повинна пройти через три — чотири річних цикли Плану дій з набуття членства.