Міжнародне правосуддя повинне допомагати національному, а не підміняти його
Міжнародне правосуддя часто звинувачується в тому, що воно недемократичне. Критики стверджують, що доморосле національне правосуддя замінюється віддаленими, міжнародними трибуналами, що ніким не контролюються. Зменшуючи значення нового «судового імпералізму», вони запитують, чому іноземні прокурори повинні приймати рішення про справедливість, що зачіпає країни, з якими у них немає жодних зв’язків.
Недавній досвід показує, що замість того, щоб заміняти виконання національного закону, міжнародне правосуддя починає підштовхувати місцевих прокурорів, швидше посилюючи, а не підміняючи зусилля місцевої юстиції.
Найбільш показовою є справа колишнього диктатора Чилі, Августо Піночете. Він поїхав з Чилі в Англію в жовтні 1998 року, впевнений у тому, що збереже свою безкарність до кінця своїх днів. Ця впевненість містилася в двох юридичних подарунках, які він зробив самому собі — амністія за злочини і юридична недоторканність довічного сенатора. Але як тільки Піночета було арештовано в Лондоні за обвинуваченнями, висунутими іспанським судом, його дбайливо створений ореол безкарності почав розпадатися.
Арешт Піночета з більш пізнім прийняттям цього рішення Палатою Лордів, привів до юридичного визнання ідеї обвинувачення колишнього диктатора. І дійсно, намагаючись забезпечити екстрадицію Піночета, офіційні особи Чилі вперше дали обіцянку судити його в місцевих судах. В результаті, коли через шістнадцять місяців Піночет за станом здоров’я, повернувся в Чилі, він зіткнувся з відновленими судовими звинуваченнями, висунутими жертвами його правління, і тими, хто залишився в живих. Суди Чилі дали цим позовам хід, знявши з Піночета його парламентську недоторканність і забувши про амністію.
Через погане здоров’я Піночет може все-таки уникнути покарання. Але ефект цієї справи вплинув на міжнародне правосуддя так, що, принаймні, про неї будуть згадувати через обвинувачення в Чилі, а не через безкарність, яку намагався зберегти Піночет.
Іншим прикладом позитивного впливу міжнародного правосуддя є Чад. У лютому 2000 року, за позовом, висунутим жертвами за вбивство, «зникнення» і тортури проти колишніх членів секретної служби колишнього диктатора Хіссена Хабре, влада Сенегалу висунула обвинувачення і арештувала його. Подальша доля цієї справи в Сенегалі залишається неясною, але вона воскресила вмираюче в Чаді питання правосуддя.
Сьогоднішній президент Чаду Ідрісс Дебі недавно вперше зустрівся з жертвами і обіцяв підтримати їхнi позови. Він також поклявся очистити свою адміністрацію від агентів секретної служби Хабре і надати доступ до матеріалів комісії, яка проводила розслідування правління Хабре.
Міжнародна система захисту прав людини вiдiграє подібну роль в підтримці національних прокурорів. Так, наприклад, в Гватемалі факти, знайдені комісією ООН, нарешті привели до серйозного правового розслідування діяльності колишнього президента Ріоса Монтта, і тактики «випаленої землі», що застосовувалася ним проти опонентів в 1982— 1983 рр. Поправка до Конституції Аргентини, що надає міжнародним угодам конституційної сили, лежить в основі історичного рішення аргентинського суду, прийнятого цього місяця, що скасовує амністію, оголошену під військовим тиском в 1980 р., за злочини, скоєні під час «брудної війни» в 1976—1983 рр.
Міжнародний Кримiнальний суд — трибунал, з потенційною світовою юрисдикцією, що спрямована проти геноциду, військових злочинів і злочинів проти гуманності — створений на порівняльній каталітичній теорії. Він має юрисдикцію тільки в тих випадках, коли національні уряди не проводять розслідування і, за необхідністю, не висувають обвинувачень — згідно зi справедливістю.
Звичайно, національне правосуддя іноді не спрацьовує — через нестачу волі або здібностей — і тоді повинне втрутитися правосуддя міжнародне. Наприклад, в Індонезії загроза міжнародного правосуддя щодо безладдя у вересні 1999 року в Східному Тіморі призвела до того, що уряд Індонезії опублікував список 22 підозрюваних. Але навіть через півтора року уряд Індонезії так і не висунув жодного обвинувачення. Можливо, міжнародний трибунал залишається останньою надією.
Подібним чином трибунал проти військових злочинів в колишній Югославії, що знаходиться в Гаазі, наполягає на арешті колишнього президента Югославії Слободана Мілошевича та інших обвинувачуваних підозрюваних. Жертви Мілошевича — в основному етнічні боснійці, албанці і хорвати — не дуже вірять у те, що домінуючий сербами югославський уряд, що виріс з десятиліття етнічних воєн, коли-небудь зможе справедливо висунути обвинувачення у їхнiй справі.
Белград також не дає підстав для довіри. Він говорить про висунення обвинувачень Мілошевичу за корупцію чи вбивство небагатьох сербських політичних опонентів, але не за масову жорстокість, виявлену щодо інших етнічних груп. Його видиме бажання висунути обвинувачення Мілошевичу в основному викликане загрозою міжнародного правосуддя. Але половинчасте звинувачення, яке він готовий розглянути зараз, тільки підкреслює необхідність втручання міжнародного правосуддя. Донори повинні припинити всю негуманітарну допомогу Белграду, поки він не здасть Мілошевича трибуналу в Гаазі.
Досвід показує, що міжнародне правосуддя не ставить під загрозу правосуддя національне; що воно прагне стати не заміною, а підтримкою. У будь-якому випадку, це партнерство, що розвивається між національним і міжнародним правосуддям, означає, що тирани і мучителі — колишні і майбутні — вже не зможуть отримати довічну недоторканність.
