Москва між Києвом і Бухарестом
Під час нещодавнього візиту міністра закордонних справ Росії Ігоря Іванова до Бухареста досягнуто домовленості про майбутній приїзд до Москви румунського президента Іона Ілієску. Ілієску приїде не просто так: він має намір підписати з російським колегою договір про дружбу і співробітництво між Росією та Румунією. Такий документ не вдавалося підготувати ціле десятиріччя — ані за лівих, ані за правих румунських урядів. І ось тепер, за рік до вступу Румунії до НАТО і напередодні можливого приєднання країни до Євросоюзу, досягнуто такого вражаючого результату. До чого б це?
Відповісти на це запитання просто. Відносини Росії з країнами Центральної Європи останнім часом визначаються економічними інтересами. Простіше кажучи — заради інтересів державоутворюючих монополій сама держава готова йти на політичні поступки. А румуни мають свій «скелет у шафі» — Бухарест вже давно вимагає від Москви засудження пакту Молотова—Ріббентропа і вирішення питання про вивезене після Другої світової війни до Росії румунське золото.
Золото — річ матеріальна і небагато варта порівняно з газом: адже нині йдеться про прагнення «Газпрому» прийти на румунський ринок. А ось пакт — це вже категорія виключно історичного характеру. Здавалося б, що з того, що Росія засудить цей аж ніяк не найсимпатичніший документ, тим більше у частині, що стосується територій, котрі входять до складу інших держав. Бессарабія — це основна територія сучасної Республіки Молдова (неанексована частина, Придністров’я, до Другої світової війни було Молдавською АРСР у складі УРСР), Буковина входить до складу України, це сучасна Чернівецька область. Отже йдеться виключно про політичне засудження, яке до того ж буде зафіксоване не в основному тексті документа, а в додатковій декларації. Просто неважливо!
Але для Румунії така констатація факту має історичне значення особливого гатунку. Бухарест не висуває територіальних претензій до сусідів (хоча з Україною є спірне питання щодо невеликого острівця Зміїний), проте для нього важливо підкреслити сам факт несправедливого відторгнення територій. І ось тут вже починаються розходження. Питання Бессарабії — це, швидше, проблема міжрумунських відносин і того, ким себе вважають жителі сучасної Республіки Молдова. А ось у випадку з Буковиною версії розходяться. Для румун вся Буковина — а не тільки та її частина з центром у Сучаві, яка зараз входить до складу країни — історична колиска румунського народу, найважливіша частина його цивілізації. Для українців Буковина (в її українській частині) — не менш важлива складова національної ідентичності, несправедливо відторгнута і природно повернена — не стільки внаслідок агресивних задумів Сталіна і Гітлера, скільки у зв’язку з переважанням українського населення. А далі починаються вже суперечки демографів, істориків, етнографів, статистиків. Краще б, звичайно, просто сказати, що Буковина — один із найцікавіших регіонів Центральної Європи і неважливо, які кордони його роз’єднують, а важливо, які традиції його об’єднують — приблизно так вчинили австрійці та італійці з вічним яблуком розбрату — Тіролем. Але Центральна Європа повинна ще доспіти до такого розуміння подій. А поки що у Києві навряд чи зрадіють російсько-румунським домовленостям, розуміючи, що після підписання заяви Ілієску — Путіна, Бухарест цілком може запропонувати підписати подібну ж заяву українському Президентові — посилаючись на російський приклад. Але для Кучми це навряд чи є прийнятним через вже вищеозначені причини. У кращому разі він вирішить, що російський колега, підписуючи заяву з румунським, просто не врахував української складової проблеми. А в гіршому — подумає, що у Москві його вирішили підставити — що ж, ані до того, ані до іншого українському Президенту не звикати.
