«Ми пливли до одного берега»

— 1 травня Литва разом із дев’ятьма іншими державами стала членом Європейського Союзу. Як ви оцінюєте перспективи співробітництва розширеного ЄС з новими сусідами, в тому числі з Україною?

— Спочатку вступ Литви до Європейського Союзу може мати певні негативні наслідки для двосторонніх торгово-економічних відносин. Як i інші країни, що вступили до ЄС, ми денонсували двосторонній договір про вільну торгівлю, що в короткостроковій перспективі призведе до зниження товарообігу між нашими країнами. Але в перспективі, на моє переконання, Київ більше виграє від розширення ЄС, ніж втратить. Україна енергійно працює над вступом до Світової організації торгівлі. Нещодавно ми підписали відповідний двосторонній протокол. Литва також цілком підтримує підписання угоди про вільну торгівлю між Україною та ЄС після приєднання вашої держави до СОТ. Україна стає безпосереднім сусідом Європейського Союзу, і при укладенні договору про вільну торгівлю ринок для українських товарів значно розширюється.

Хоч Євросоюз і не говорить Україні про конкретні перспективи членства, Київ — це особливий випадок в європейській політиці сусідства. Україну, Білорусь, Південний Кавказ не варто ставити на один рівень, застосовувати до них однакові стандарти. Ваша країна в багатьох аспектах реформ досягла більшого успіху, ніж, скажімо, сусідні Білорусь або Молдова. Тому в підготовлюваний План дій Україна — ЄС слід закласти багато того, що в перспективі допомагатиме рухатися вперед.

Я розумію реакцію українських політиків, які з жалем зазначають, що ЄС поки не пропонує Україні нічого конкретного. Але з іншого боку, кожна країна, яка претендує на членство і в ЄС, і в НАТО, зобов’язана пройти свій, дуже нелегкий шлях напружених економічних, політичних, соціальних реформ. Потрібно старанно виконати свою «домашню роботу». Європейський Союз від Радянського відрізняється тим, що нікого не затягує, а навпаки, виставляє свої вимоги претендентам на членство. Тому вимагаючи від ЄС розвитку діалогу, одночасно слід більше енергії приділяти внутрішнім реформам.

— На вашу думку, чи збиває Україну з європейського шляху її участь в Єдиному економічному просторі?

— Судячи із заяв українських посадовців, співпраця в ЄЕП не повинна бути перешкодою для європейської інтеграції. Мені складно давати вичерпні оцінки. Саме по собі об’єднання ще ні про що не свідчить: є СНД, є ГУУАМ, ще низка структур, а що реально стоятиме за документами про створення ЄЕП… Економічні аргументи на користь Єдиного економічного простору, звісно, дуже привабливі. Але є заяложена фраза про безкоштовний сир, який найчастіше лежить не в дуже безпечному місці. Отже чітко розібратися в майбутньому проекту ЄЕП — завдання українських політиків, інтелектуальних еліт.

Я більше і сміливіше можу говорити про литовський досвід. Свого часу позиції наших політиків були дуже різними. Лунали аргументи, що в Європі нас ніхто не чекає, що там ми будемо пасинками, а тут, у східному просторі, ми маємо авторитет. Але потім, щоб не стояти у двох човнах різними ногами (бо це найчастіше погано закінчується), усі найбільш значущі політичні партії зібралися і виробили спільні пріоритети у зовнішній та внутрішній політиці країни. Зовнішніми пріоритетами було визначено вступ до НАТО та ЄС і добросусідські відносини з усіма країнами регіону. Після укладення цієї угоди при владі побували партії різного спрямування: праві, центристи, ліві, але ніхто цих пріоритетів не переглядав. Весь час після відновлення незалежності наша країна рухалася в одному напрямі, пливла на одному човні, до одного берега, нехай і не без труднощів. Думаю, саме цей чинник і допоміг нам досить швидко зробити «домашню роботу», наблизитися до європейських стандартів, стати кандидатом і нарешті повноправним членом Євросоюзу.

— Підтримка населенням вступу Литви до НАТО не завжди була високою, зокрема, негативно вплинули на неї бомбардування Югославії. Як держава здійснювала роботу з громадською думкою?

— Безумовно, тут відіграла роль і згадана угода політичних партій. Адже партії — це не тільки їхні лідери та члени, а й широка громадськість, яку вони репрезентують. 2000 року прихильники вступу Литви до НАТО становили лише 38% населення. 2001 року їх було вже 63%, а на момент вступу — понад 70%. Дуже велику роботу здійснювали не тільки урядові структури, а й неурядові організації, які в Литві дуже сильні. Звісно, важко переоцінити підтримку засобів масової інформації. Особлива роль належала нашому оборонному відомству, Міністерству охорони краю. У дні «відкритих дверей» усі бажаючі могли оглянути військові об’єкти, побачити, яких стандартів прагнуть наші Збройні сили. Офіцери брали участь у курсах підвищення кваліфікації викладачів вузів, вчителів шкіл, де роз’яснювали їм нашу політику євроатлантичної інтеграції. А педагоги передавали ці ідеї в аудиторії, молоді.

— Яку роль у євроатлантичній інтеграції Литви відіграв російський чинник?

— Литва завжди намагалася підтримувати з Росією гарні прагматичні відносини. Російські державні діячі визнають і поважають наше право на вибір гарантій безпеки. Що ж до висловлювань окремих російських політиків щодо нашого вступу до НАТО — це реакція більше для внутрішнього користування. У зв’язку з цим мені запам’яталося нещодавнє висловлювання одного відомого російського політика з Калінінграда. Коли його запитали, як він оцінює вступ Литви до Альянсу, він відповів: «А ви запитайте у жителів Калінінграда, чи є членом НАТО Польща — їхній інший, набагато більший сусід. Калінінградці вже давно про це забули, мине час, забудуть і про членство Литви». Отже в цьому випадку проблема не в державному мисленні, а в дуже живучих стереотипах із минулого.

Литва з Росією договір про кордон підписала 1997 року, мабуть, першою з колишніх союзних республік. Зважаючи на суверенні права ми завжди й будували наші відносини. Якщо пригадати минуле, Росія колись сама дуже сильно штовхнула наш бізнес на Захід, під час економічної блокади Литви, коли блокувала надходження товарів, нафти, газу. Тоді всі зрозуміли, що необхідна альтернатива в забезпеченні нашої економіки. На російські енергетичні ресурси нам одразу встановили світові ціни, і ми купували їх, як уся Європа: гроші — товар, товар — гроші. Спочатку це було дуже важко, але всі розуміли, що Литва не може претендувати на дешевший газ, ніж Франція, Німеччина, Бельгія. Ми вирішили — якщо нам встановили такі ціни, отже, наш сусід, наш партнер ставить нас в один ряд із країнами Європи. Ми це сприйняли як нормальну позицію.

— Наскільки важким був шлях до укладеної нещодавно угоди литовських політичних партій про виділення на оборону не менше 2% ВВП? Наскільки це важкий тягар для литовського бюджету, тим більше, що ваша армія створювалася з нуля?

— У цьому нам і легше, ніж Україні, яка успадкувала велику армію, що потребує реформування. Спочатку, коли наше членство в НАТО ще не стояло на порядку денному, в литовській оборонній стратегії були дещо інші акценти: захист території і таке інше. Важливою була роль добровольців охорони краю. Потім, коли держава зміцніла, з’явилися добре підготовлені, професійні військові, з’явилися обладнані казарми — нині деякі з них нагадують непоганий готель. Стосовно ж виділення на оборону 2% від ВВП справді тривали гострі дискусії. Найзапекліші суперечки точилися 2001 року, коли вперше було прийнято таке рішення. А 17 березня цього року 11 впливових парламентських партій Литви домовилися виділяти на оборону не менше 2% ВВП і в 2005 — 2008 роках. Обговорення пройшло вже не так болюче. Адже всі розуміють, що безпека країни є фундаментальною і визначальною цінністю. Ми бачимо, що НАТО — це найбільша безпека за найменшу ціну.

Ці 2%, звісно, є солідним навантаженням на бюджет, але ж кошти витрачають не тільки на озброєння, утримання військових. За їх рахунок оборонне відомство, зокрема, допомагає школам, купує для них комп’ютери тощо. Це «гуманітарні інвестиції» в покоління, яке через кілька років прийде в армію і ще більше підвищить її професійний рівень.

— Крім того, напевно, існує впевненість у тому, що членство в НАТО зробить Литву привабливою для іноземних інвестицій, допоможе в розвитку інфраструктури...

— Так, ми відчули це після того, як офіційно подали заявку на вступ до НАТО. Наші майбутні партнери по Альянсу бачили, що ми десять років цілеспрямовано рухаємося до мети, і до нас прийшли солідні інвестори, банки. Сьогодні деякі наші підприємства, наприклад, ті, які випускають електроніку, отримують замовлення від натівських структур. Це вже пряма підтримка економіки.

— Які сьогодні завдання Вільнюської групи, створеної для координації зусиль держав, які прагнули вступити до НАТО? Яким може бути її реальне співробітництво з Україною?

— Утворення Вільнюської десятки було солідарним кроком до Альянсу. Ми прагнули допомагати одне одному. Нині іноді ставлять запитання: а чи не вичерпав себе «Вільнюський процес»? Ми твердо кажемо: ні. Вважаю, що Україна також повинна знайти своє місце в цьому процесі, як і країни Південного Кавказу, які задекларували мету євроатлантичної інтеграції. Дух солідарності, взаємної підтримки, обмін інформацією та консолідоване висловлювання своїх позицій — це дуже важливо. Сама місія «Вільнюського процесу» — створення єдиної, вільної Європи, — ще не завершена. І якщо 1997 року, коли на Мадридському саміті НАТО до Альянсу запросили Польщу, Чехію та Угорщину, ми сказали собі: двері не закрито, потрібно, щоб сьогодні ви сказали собі те саме.