Микола Шмельов in memoria
Пішов із життя Микола Шмельов, не стало автора статті «Аванси і борги» – культового матеріалу часів початку перебудови. Відомому академіку належить чимало праць, але публікація 1987 р. у журналі «Новый мир» за життя зробила його одним із символів своєї доби, а ще – постаттю, погляди якої певною мірою вплинули на всіх нас. Це той випадок, коли вислів «доторкнутися до історії» набуває осяжного виміру.
У грудні позаминулого року на запрошення головного редактора журналу «Современная Европа» Віктора Мироненка автору цих рядків поталанило взяти участь у семінарі «Що Росія чекає від Європейського Союзу?», який проводився Інститутом Європи Російської академії наук. Вів його Микола Шмельов. У вступному слові він, між іншим, нагадав шановному зібранню про регламент, зауваживши водночас, що представнику України часу відводиться на дві – три хвилини більше (йшлося про доповідь із дещо провокаційною як для Москви темою «Навіщо Україні європейська інтеграція?»). Реакція академіка на її оголошення не змусила себе довго чекати: «Невже Ви думаєте, що Європейський Союз щось дасть Україні?». Тож довелося полемізувати, наголошуючи на тому, що для України головне – модернізація країни на зрозумілих та бажаних для нас засадах, принаймні поки що наша держава нікуди не вступає, але ми бачимо доволі позитивну модель розвитку (на відміну від Росії), тому й прагнемо застосувати її у себе. Решта – вторинне. Виглядало так, що Микола Шмельов однією фразою сформулював ставлення значної частини росіян (але не всіх), в тому числі науковців, до доволі дражливої для них проблеми. В результаті, українське питання на деякий час опинилося в центрі обговорення, чого, ймовірно, й прагнув ведучий. Надалі він у своє задоволення спостерігав за перебігом дискусії.
Про офіційну частину більш-менш йшлося у публікації газети «День» від 26 грудня 2012 р. Але тоді за лаштунками залишилося спілкування «без краваток» приблизно такого змісту: «Миколо Петровичу, а я Вашу статтю «Авансы и долги» прочитав під час першого місяця служби в армії!» – «Та невже Ви її в строю на плацу читали?» – «Та ні, трохи було часу поза тим. Не міг не прочитати, тому й попросив передати до казарми». А далі – обмін жартами та компліментами. Виявилося, що високоповажний науковець неабиякий гуморист та дуже чутлива людина.
Тепер його нема – вічна пам’ять та вдячність. Аванси й борги залишаються з нами, набувши нового змісту.
