Настав час перегорнути сторінку путінізму

Напередодні саміту в Бухаресті необхідність визначитися з питанням, чи варто надавати Україні та Грузії План дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО стала яблуком розбрату для країн, що входять до Атлантичного Альянсу. Росія задіяла всі наявні засоби, щоб заблокувати ухвалення цього рішення. «Стара Європа» з Німеччиною на чолі виявляє солідарність з позицією Росії. «Нова Європа» та президент Буш підтримують кандидатури України й Грузії.

Противники цього потенційного розширення НАТО висувають два типи аргументів. По-перше, говорять вони, досить другорядне питання прийняття до Альянсу цих двох країн не мусить наражати на небезпеку справу першорядної важливості: забезпечити добрі відносини з Москвою, оскільки співпраця Росії є необхідним чинником, наприклад, в енергетичній сфері та в Афганістані. Не варто кидати подібний виклик Медведєву одразу на початку його президентського терміну. Коротше кажучи, слід «пощадити самолюбство Росії».

Згідно з другим типом аргументів, вступ України й Грузії до НАТО може спричинити неприємні наслідки. В Україні, кажуть нам, лише еліти є прихильниками вступу до Альянсу. Громадська думка ставиться до цієї ідеї стримано, й слід зважати на ці настрої. Що стосується Грузії, то вона ще не врегулювала конфліктну ситуацію з сепаратистськими регіонами — Абхазією та Південною Осетією. Якщо Грузію прийняти до НАТО, вона може втягти Захід у війну з Росією.

Давайте відповімо спочатку на останні заперечення. Варто згадати, що ПДЧ не рівнозначний членству в НАТО. Йдеться лише про попередній етап, який триватиме не один рік. Протягом цього періоду українські еліти, можливо, зможуть переконати своїх співвітчизників у тому, що прозахідне спрямування України є обгрунтованим.

А грузинські керівники, можливо, підуть шляхом канцлера Аденауера: коли наприкінці 40 х років його Москва поставила перед вибором, подібним до того, що сьогодні Росія нав’язує Грузії, коли йому подарували надію (проте, досить ілюзорну) на об’єднання країни в обмін на нейтральний статус Німеччини, він вибрав інтеграцію до євроатлантичних структур, сподіваючись, що об’єднання станеться в майбутньому природним шляхом, що контрольована Москвою зона неминуче дрейфуватиме в бік вільної й процвітаючої Західної Німеччини.

У будь-якому разі Грузія, що перебуває в НАТО, буде менш схильною до ризику ринутися в яку-небудь авантюру, а російські керівники, якщо причиною їхньої протидії розширенню НАТО є дійсно турбота про безпеку, мають усвідомлювати це. Однак ставки на кону перевищують за своєю значущістю питання про вступ України й Грузії до НАТО. Путін хоче завершити свій другий президентський термін великою перемогою, яка дозволить йому зайвий раз довести росіянам істинність твердження про приголомшуючі успіхи його зовнішньополітичної діяльності, що повторювалося десятки разів, і змусити свого наступника Медведєва продовжувати той самий курс.

Ті, хто вважає, що слід «щадити самолюбство Росії», помиляються щодо панівних настроїв у Кремлі. Путінська Росія — це не закомплексована й полохлива Росія Єльцина. Сьогодні Кремлю здається, що він перебуває в положенні сили, й, якщо Захід зробить крок назад, він сприйме це як свідчення нового співвідношення сил, яке відтепер складається не на користь Європи й Сполучених Штатів. Кремль убачить у цьому кроці підтвердження того, що політика Путіна щодо Заходу, виткана з гордовитості, конфронтацій, шантажу й провокацій, виправдовує себе. Не варто забувати, що істерика, в яку впала Москва при думці про можливу інтеграцію України й Грузії до західного світу, не має жодного стосунку до військової безпеки. Москва не може спокійно дивитися на те, як європеїзується її «близьке зарубіжжя», тоді як у Росії з моменту приходу до влади Путіна спостерігається зворотний процес.

Сьогодні ми сміємо сподіватися, що сторінка путінізму в Росії перегортається. Давайте не будемо посилати неправильний сигнал президенту Медведєву, заохочуючи гідні жалю вчинки його попередника.

Франсуаз ТОМ — викладач університету Париж IV Сорбонна