НАТО: Чого прагне Україна?
Вже стало поганою звичкою, що новий український уряд щоразу створює непотрібну плутанину у зв’язку з членством України в НАТО.
Коли Віктор Янукович приїхав зі своїм першим офіційним візитом до Брюсселя (коли він вдруге став прем’єр- міністром), він несподівано оголосив, що відкладає заявку своєї країни на членство в НАТО через незначну підтримку цієї ідеї серед його співвітчизників. Він також повторив, що планується провести референдум з цього питання, коли українська громадськість змінить свою думку. Це означало de facto, що перспектива членства у НАТО відкладається на до невідомих часів.
Зайвим буде казати, що подібна позиція сприйнялася погано як у НАТО, так і в ЄС. Членство у першій організації часто розуміється у Брюсселі як кімната очікування перед вступом у другу. З цієї причини я присвячую колонку цього тижня питанням НАТО.
З новим урядом історія повторюється, звісно акценти зовсім інші, але заплутане враження лишається. З одного боку, нова влада, включаючи Президента, прем’єр-міністра і спікера парламенту, підписали спільний лист до генерального секретаря НАТО, у якому висловили зацікавленість України у приєднанні до Плану дій щодо набуття членства, з іншого боку, вони ясно кажуть, що вступ стане можливим лише на основі результатів національного референдуму з цього питання. Водночас вони кажуть, що наразі його не можна організувати, оскільки українці ще не готові, і Україна наразі зацікавлена — як нещодавно повідомила у Європейському Парламенті прем’єр-міністр Тимошенко — у розвитку співпраці у питаннях безпеки на рівні Європейського Союзу.
Для тих, хто, можливо, не знає або не пам’ятає, я нагадаю, що НАТО запрошує приєднатися до Альянсу країни, де влада хоче приєднатися не консультуючись зі своїми громадянами або знає, як переконати свій народ. У будь- якому разі, чітко висловлена готовність є суттєвою для вступу. В результаті такої чіткої декларації, процес може бути організований та розписаний у вигляді конкретних дій та кроків, які разом з іншими включаться до Плану дій щодо набуття членства.
Зараз ми спостерігаємо протилежне. Влада докладає зусиль для того, щоб почати організовувати процес членства, але навіть не може передбачити дату референдуму, не кажучи вже про те, що усе виглядає, м’яко кажучи, дуже туманно, адже лише третя частина виступає за членство у НАТО.
Брюссель дуже добре розуміє напруженість української внутрішньої ситуації, а також історичні обставини, і ніхто не очікує на несподіване диво. Ніхто не буде сердитися і не розчарується, якщо у відносинах між Україною та НАТО не відбудеться відчутного прогресу у найближчому майбутньому. Теперішній підхід України, незважаючи на добрі наміри, сприймається просто як не досить дієвий. Він створює дезорієнтацію стосовно майбутнього української заявки на вступ до НАТО. Це не допоможе зусиллям України.
Я би радив тим, хто приймає рішення в Україні, спочатку закріпити фронт усередині держави, особливо якщо взяти до уваги, що з часів помаранчевої революції у цьому плані нічого не змінилося. Уряд повинен активно розпочати інформаційну кампанію, яка б переконала український народ у благах, які він отримає від членства в НАТО, і відігнала страхи та привиди минулого. Тільки після того, як цю кампанію успішно закінчать, процес приєднання взагалі матиме сенс.
