НАТО як тест для нової влади

Нинішній рік, безумовно, запам’ятається українцям надовго. І не тільки тому, що відбулася чергова революція, яка, на противагу помаранчевій, виявилася кривавою. А після анексії й незаконної окупації Криму Кремлем та російської агресії на сході країни народ, у переважній більшості, нарешті зрозумів, що питання безпеки країни це — не порожні слова. Не гарантували цілісності та суверенітету нашій країні ні Будапештський меморандум, ні численні міжнародні та двосторонні угоди з Росією, ні Гельсінський акт, підписаний 1975 року. Російська агресія змусила більшість українців прозріти і зрозуміти, що безпеку Україні може бути гарантовано лише після вступу до НАТО — організації, яка діє за принципом: «Один за всіх — всі за одного».

Але це також був безпековий урок і для української еліти, яка не спромоглася довести до завершення те, що було започатковано 12 років тому. Нагадаємо, що 23 травня 2002 року завдяки активній позиції Євгена Марчука, тоді секретаря Ради національної безпеки та оборони (РНБО) України, було ухвалено рішення про інтеграцію в євроатлантичні структури. Через рік, 19 червня 2003 р., мету вступу до НАТО було зафіксовано Верховною Радою в Законі «Про основи національної безпеки України».

Здавалося, план є — треба його виконувати. Однак помаранчева команда після приходу до влади у 2005 році лише через три роки з великими потугами подала прохання про надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО. Але для фактичного підкріплення цієї заявки не було нічого зроблено: за три роки не було зроблено жодних реформ, зокрема і в секторі безпеки, не кажучи про інші сфери. За цей час також не велася робота з інформування громадян щодо необхідності членства в Альянсі.

І як результат — на Бухарестському саміті наша країна разом із Грузією не отримала ПДЧ. Попри зусилля тоді президента США Джорджа Буша канцлер Німеччини Ангела Меркель сказала «ні» підвищенню рівня співпраці між Альянсом та Україною і Грузією. І в результаті відмову від надання Грузії ПДЧ Росія сприйняла як заохочення для нападу на кавказьку республіку в серпні 2008 року.

Цього року, добре підготувавшись після Грузії, Росія напала на Україну. І на таке кричуще порушення міжнародного права Захід (США, Канада, Японія та ЄС) відреагував низкою санкцій проти Росії, які не мають фактично жодного ефекту. Росія не збирається повертати Крим і продовжує агресію проти України під приводом захисту росіян і російськомовного населення. І це при тому, що зрозуміло, що ніхто ніколи в Україні росіянам і всьому російськомовному ніколи не загрожував.

Більше того, виглядає так, що Захід, принаймні, деякі країни, починає підігрувати Кремлю, який назвав однією з причин анексії Криму можливе розміщенні баз НАТО на цьому півострові. Але Альянс після розширення досі не розміщував і не збирався розміщувати військові бази у країнах-нових членах.

Зовсім здивувала заява представника голови МЗС Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєра, який, відвідавши по черзі Київ і Москву, заявив, що не бачить Україну членом НАТО у майбутньому. І це попри те, що на Бухарестському саміті було сказано, що Україна і Грузія мають права у перспективі стати членами Альянсу. Тривожно те, що ці слова пролунали після категоричних вимог Кремля до Заходу, щоб той гарантував не вступ України до НАТО.

Треба віддати належне українському президенту Петру Порошенку, який під час прес-конференції з президентом Литви Далею Грібаускайте заявив, що «рішення про вступ чи не вступ України до НАТО — це виключно компетенція українського народу». Зі свого боку Грибаускайте відзначила: «Ніхто не може зупинити Україну від подання заявки на членство в НАТО. Ніхто не може диктувати вам, який напрям вам потрібно обирати. Тим більше, це не може диктувати ваш сусід».

«Я НЕ СТАВ БИ ІНТЕРВ’Ю ПАНА ШТАЙНМАЄРА РОЗГЛЯДАТИ ЯК ПОЗИЦІЮ ЗАХОДУ»

Володимир ОГРИЗКО, екс-міністр закордонних справ:

— Ви правильно нагадали, що рішення глав держав у Бухаресті надає Україні повну можливість у той момент, коли вона буде вважати за доцільне подати заявку на вступ до НАТО. Очевидно, що до НАТО приймають країни, які відповідають певним критеріям. Тому, безумовно, доведеться пройти ще певний шлях для того, щоб цим критеріям відповідати. А ось заява Штайнмаєра у цьому контексті нічого, крім здивування, не викликає. Він прекрасно обізнаний із тим, що було прийнято главами держав у Бухаресті. Що, власне, було неодноразово підтверджено на інших самітах НАТО, включаючи останній у Вельсі. Я думаю, що це певний дипломатичний крок, який на цьому етапі має дещо вгамувати емоції, які в останні дні вибухнули в Москві після того, що там прочитали та, мабуть, проаналізували Коаліційну угоду, яка передбачає, що статус псевдонейтральності України буде нарешті скасовано.

— Але Штайнмаєр говорить, що зараз «немає сенсу в тому, щоб сьогодні спекулювати про членство України в ЄС у майбутньому». Навіщо на цьому наголошувати, адже ми ще не подаємо заявки про членство в ЄС?

— Це з того самого розряду спроба у якийсь бодай вербальний спосіб заспокоїти московських чиновників для того, щоб вони, щонайменше, могли продавати цей месидж у себе всередині: ось бачите, якщо німецький міністр говорить так, значить, інші будуть на нього рівнятися. Я не думаю, що це серйозна заява, виходячи з того, що рішення приймають не міністри, а глави держав.

— Водночас Штайнмаєр застеріг західних лідерів від «зайвої різкості» у спілкуванні з президентом РФ Володимиром Путіним. Як це розуміти?

— Це питання треба аналізувати з точки лідерів країн, а ця позиція — очевидна Брісбенська цусіма для Путіна, я думаю, в тому числі і йому відкрила очі. Тому не випадково сьогодні ми чуємо деякі заяви з Кремля про те, що «ми вже не хочемо залізної завіси», «я вже не збираюся вічно бути президентом», «я вже думаю про те, що треба іншим керувати». Це сигнал того, що саме позиція керівників країн є очевидною. Згадайте доволі жорстку і безкомпромісну позицію пані Грибаускайте. Тому я не став би інтерв’ю пана Штайнмаєра розглядати як позицію Заходу. Рівень не той, і мабуть, зараз у нього бажання заспокоїти російських чиновників, аби вони щодо цього не хвилювалися. Але рішення прийматиме український народ, ми з вами. Тому ніхто ззовні на наше рішення впливати не зможе. А коли ми досягнемо відповідного рівня, я дуже хотів би послухати, які будуть аргументи у когось на Заході, чому іншим можна, а Україні — ні. Я сподіваюся, що такого не буде.

«ТАКА УГОДОВНИЦЬКА ПОЗИЦІЯ ЗАХОДУ НІЧИМ, КРІМ ПРОВАЛАМИ ДЛЯ САМОГО ЗАХОДУ, НЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ»

— Але ви, мабуть, пригадуєте, що в квітні 2008 року Штайнмаєр теж їздив у Москву, тоді щодо врегулювання абхазько-грузинського конфлікту, і який результат? У серпні Росія розпочала агресію проти Грузії, в результаті чого кавказька республіка втратила 20% території.

— Це, власне, сталося в Україні. Тому така угодовницька позиція Заходу нічим, крім провалами для самого Заходу, не закінчується. Не треба довго ходити за уроками історії, а лише подивитися, що відбувалося перед Другою світовою війною. На жаль, на Заході не хочуть досі зрозуміти, що сьогодні ситуація дуже схожа на ту, яка була перед початком Другої світової війни за тільки однією різницею — у агресора в арсеналі є ще ядерна бомба, що викликає відповідні асоціації і реакції у керівників західних держав. Але повторюся, ми будемо приймати рішення про своє майбутнє. Не президент Росії, не президент Чехії чи міністр закордонних справ Німеччини, а український народ, який свою думку скаже. Якщо ж таку думку не почують, тоді у нас будуть розв’язані руки до прийняття інших рішень, які можуть гарантувати нашу безпеку.

«...В УКРАЇНЦІВ НАРЕШТІ ВІДКРИЛИСЯ ОЧІ, ЗВІДКИ ЙДЕ ЗАГРОЗА»

— До слова, сьогодні під час прес-конференції з президентом Литви Далею Грибаускайте глава української держави Петро Порошенко заявив, що питання про можливий вступ до НАТО має вирішуватись на референдумі. Як ви оціните таку реакцію на заяву Штайнмаєра з боку офіційного Києва?

— Я нічого страшного не бачу. Думаю, в українців нарешті відкрилися очі, звідки йде загроза. Хіба що крім кількох відсотків абсолютних маргіналів, яким все одно ніколи нічого не доведеш. І опитування громадської думки засвідчує, що абсолютна більшість українців виступає за членство в НАТО. Всі побачили, який мир, яке стратегічне партнерство, яку любов несе нам наш північно-східний сусід. Тому якби поставити питання руба і навіть уже навряд чи щось пояснюючи, будь-хто, у кого є адекватне мислення, безумовно, поставить «так» проти питання, чи вважаєте ви, чи повинна Україна стати членом НАТО. Безумовно, «так». Тому навіть якщо це буде референдум, то я у даному випадку нічого страшного не бачу. Так, це буде воля народу, і тоді проти цієї волі жодний західний політик не зможе запропонувати жодних аргументів. Адже носієм влади є народ. А влада лише виконує те, що народ вимагає.

Тут позиція України є абсолютно чіткою. Зараз нам потрібно, у першу чергу, обов’язково на законодавчому рівні, як це написано в коаліційній угоді, змінити статус, позбавитися цього ганебного і абсолютно неефективного статусу так званої позаблоковості. Тому що вона призвела лише до того, що ми сьогодні маємо: розвалену армію, всю систему безпеки, а як результат — агресора, який гарантував начебто нашу безпеку та територіальну цілісність. Тому від цього треба негайно відмовлятися. А по-друге, ставити руба питання перед нашими західними партнерами, що нам зараз потрібен перехід від річної національної програми до більш ефективного Плану дій щодо членства (ПДЧ). Відтак нам треба отримати ПДЧ, його виконувати протягом кількох років для досягнення відповідних критеріїв і потім подавати заявку на вступ до НАТО. Шлях, який пройшли всі наші західні сусіди, є абсолютно зрозумілим, прозорим, його треба тільки пройти.

— Чи потрібно буде для цього створювати Державну комісію з євроатлантичної інтеграції, як це було 2003—2004 років?

— Якщо буде ухвалено ПДЧ, то жодних комісій не потрібно. Там передбачено всі інструменти, які дозволятимуть дуже серйозне посилення взаємодії як сфері військово-політичній, так і військово-технічній, суто військовій... Тому жодних додаткових комісій, мені здається, не буде потрібно, тому що План передбачає всі необхідні формати співробітництва в усіх необхідних напрямках. Відтак, це має стати однією з цілей зовнішньої політики України після відміни цього нейтрального статусу.