Національна свідомість і здоровий глузд — синоніми

Читач Є.Щоголь з Харкова написав сердитого листа в газету, в якому висловлює своє невдоволення зовнішньою політикою України («Клінтону що, більше за всіх потрібно?!» День, 29.12.99р.). Дві речі непокоять його найбільше: брак здорового глузду й надмір національної свідомості. «Ті (тобто західні. — А. В. ) політики керуються здоровим глуздом, а в наших замість здорового глузду — одна національна свідомість», переконаний Є. Щоголь. А відтак його погляд на зовнішню політику України, значною мірою зумовлений саме цим переконанням, доволі- таки похмурий.

Можна було б спростувати ці надміру категоричні твердження, посилаючись, скажімо, на експертів газети «День», які, попри доречну для незалежної щоденної газети критичність, неодноразово констатували «безпомилковість» зовнішньої політики України за даних умов. Але можна й інакше: уважно прочитати листа Є.Щоголя, в якому просто все переплуталось, і тому факти, що наводяться, суперечать висновкам.

Не виключаю, що це сталося через бажання написати не про те, що пропонується (тобто про відносини Україна— США), а про все разом, отже, й про відносини з Російською Федерацією, і з НАТО, і про Івана Зайця тощо. Переплутано в листі потребу в захисті ринків і вступ до Північноатлантичного альянсу. Переплутано «мерседеси» й повагу до громадян. Звідси — хибні висновки.

На одному з численних круглих столів, який проходив кілька місяців тому в Києві, увагу привернув молодий аспірант, який припустив, що всю зовнішню політику України протягом останніх восьми років було спрямовано на переконування національних політиків, що Україна належить до Європи і до неї повинна врешті інституційно пристати, щоб залишитись Україною. А другим завданням дипломатів, казав він, було переконувати Європу, що національні політики згаданим способом мислять, просто тимчасово не можуть чи не вміють це реалізувати.

У подальшій дискусії згаданий учасник виходив з того, що все, що Росії вдається підім'яти під себе, вона перетравлює: так було б з Латвією та Естонією, якби не 1991 рік. Так відбувається з Білоруссю. Так могло б (і, власне, ще може статись) з Україною. «Бандитська», чи «терористична», чи просто середньовічна Чечня — приклад екстремального перетравлювання. В Європі ж, продовжував учасник, і менший може бути частиною цілого (Євросоюз) і залишатись собою (Данія, Португалія, Фінляндія, а в недалекому майбутньому — Латвія й Естонія).

Виступ молодого учасника підтверджує припущення, що Є. Щоголь усе переплутав. Жодного курсу на конфлікт з Росією Україна не брала. Проте коли їй замість здорового глузду, тобто взаємовигідного співробітництва, рівноправного партнерства пропонують «клінч», то вона змушена реагувати відповідно. Використовуючи запропоновану Є.Щоголем боксерську термінологію, найефективнішим засобом проти клінчу є, вочевидь, тактика братів Кличків: тримати суперника на відстані, стримуючи його намагання увійти у ближній бій прямими ударами лівої в голову. Досі така тактика давала свої плоди. Навіть ситуацію з Чорноморським флотом допомогла розв'язати.

Ще більш показовий приклад торгівлі. У відповідь на намір України увійти до числа інтегрованих з Європейським Союзом держав її великий сусіда здійснює контрдії. Є.Щоголь пише, що Україна пішла з російських ринків. Факти свідчать про інше. Процитую знавця — начальника Головного управління Мінторгівлі В.Шевченка («Зеркало недели», 31.12.99). Він зазначає, що основні причини «втечі» українських продуктів з Росії — це, по-перше, наслідки серпневої 1998 року кризи (девальвація рубля проти гривні), а по-друге, — «стійка тенденція у зовнішній торгівлі Росії до скорочення частки країн СНД». Цього не було на печатках (і товарообіг зростав), і це з'явилось 3- 4 роки тому. «На жаль, — пише В.Шевченко, — з вересня 1996 року Росією в односторонньому порядку здійснювались заходи саме проти українських товарів, ігноруючи положення двосторонньої угоди про вільну торгівлю». Далі В.Шевченко перелічує ці заходи Росії, і Є.Щоголь, прочитавши згадану статтю, сам може переконатись, хто на що узяв курс.

Тепер про те, чи допомагають США Україні і як саме. Аксіомою є, що в міждержавних відносинах всі допомагають лише самим собі. Інколи бажаного для себе результату можна досягти тільки через побіжне сприяння комусь іншому. Приміром, аби упевнитись, що ядерні заряди з України не вдарять по США, їх можна ліквідувати за власні гроші та ще й заплатити за конверсію. Те ж саме стосується й сприяння внутрішнім реформам в іншій державі. Клінтону не те що треба більше за всіх — просто коли в конкурентному середовищі ти не будеш удосконалюватись, завойовувати нові ринки, йти вперед, то тебе самого завоюють більш досконалі. Власне, Є. Щоголь це й каже, але чомусь не робить логічний висновок: в Україні реформ мало, а не багато, в нас нестача національної свідомості, а не надлишок, бо національна свідомість і здоровий глузд суть синоніми, і це успішно доводять Клінтон, Клестіль і Квасьнєвський.

І, нарешті, про «флірт з НАТО», і чи треба його продовжувати. Є.Щоголь твердить, що цей флірт безперспективний, бо між неуспішною Україною та ідеальним НАТО — прірва. На практиці ідеальних суспільств не існує. Навіть США, що, з точки зору Є.Щоголя, максимально наближаються до ідеалу, часом вдаються до таких кроків на міжнародній арені, які суперечать здоровому глуздові (згадаймо недавні події навколо Косово). То що вже казати про інших! Повертаючись до дискусії на круглому столі, додам, що згаданий молодий учасник так і казав: у кожної франції своя корейка, у кожної бельгії свої «кока-коли».

Тому твердити, ніби між нами і Заходом прірва — некоректно. Молодий аспірант розповідав, як він влітку їздив «Ладою» відпочивати до Болгарії, кандидата в НАТО і ЄС. Він запевняв присутніх (виходячи з національної свідомості), що Україну в економіці й рівні життя не відділяє від неї, як також і від сусідньої Румунії, яку він перетнув двічі, ні прірва, ні навіть помітна віддаль. Він твердив, що там івани зайці складають 60% їхньої верховної ради, 70% їхніх бюрократів, 80% їхнього уряду і всі разом вони втілюють в життя поради досвідчених менеджерів та банкірів, в тому числі й з МВФ. І тому вони потраплять за 10 років до обох згаданих інституцій.

Тобто православні слов'яни (болгари) лають американців за Косово, але здійснюють їхні поради у реформуванні суспільства.

Як їм це вдається? Вочевидь, у них здоровий глузд не розлучається з національною свідомістю.

Коли круглий стіл закінчився, я спитав того аспіранта, чи він так зміг би, як болгари, чи йому національна свідомість дозволила б. Він засміявся: «Вона вже давно волає з мого гаманця: «Дозволяю!»

Аспірантові (і не лише йому!) хочеться вірити, що вісім років гіркого досвіду та наполегливої просвіти таки сформували достатньо впливову, достатньо тверезу й достатньо професійну групу національних політиків, яка повірила в українську європейськість і починає її реалізовувати. Вдома. Що, зрозуміло, відбиватиметься і на зовнішній політиці — навпаки не буває.

Якщо за півроку-рік надії молодого аспіранта не справдяться, то має рацію не він, а Є.Щоголь. Якщо справдяться — тоді здоровий глузд з'єднався з національною свідомістю в Україні, навіть коли вона щойно вчора заговорила рідною мовою.