«Національний комунізм»: молдовська версія
Парламентські вибори 6 березня у Молдові відбулися. ОБСЄ, а за нею Сполучені Штати та Європейський Союз визнали їх такими, що в цілому відповідали більшості міжнародних стандартів. На виборах перемогли комуністи — понад 46 відсотків голосів, але виявилася наявність відразу двох потужних опозиційних угруповань: блоку «Демократична Молдова» на чолі з мером Кишинева і християнських демократів Юрія Рошку. Тільки ці сили будуть представлені у новому парламенті, причому комуністи матимуть більшість (орієнтовно 56 місць із 101- го). Комуністи не зможуть домогтися переобрання у парламенті президентом Володимира Вороніна і самостійного призначення уряду — для цього їм потрібно домовлятися з опозиціонерами, оскільки вони відтепер уже не мають необхідної для цього більшості (62 голоси із 101). Блок «Демократична Молдова» ймовірність домовленості з комуністами відкидає, християнські демократи з цього приводу просто мовчать.
Вибори ознаменувалися скандалом — три вагони зі спостерігачами від СНД просто не були допущені на територію країни. Молдовські вибори ознаменувалися й тим, що напередодні дня голосування президент Воронін раптом побував у Києві, а Президент України Ющенко так само раптово «оживив» придністровську тематику, де Україна досі завжди висловлювалася дуже обережно. Російська преса часто цитує тих, хто вважає, що Росія фактично втратила Молдову слідом за Грузією й Україною. Коментарі західної преси далекі від захвату від того, як відбувалися вибори, й від ситуації у країні взагалі. Але в європейському курсі країни автори цих статей принаймні не сумніваються.
Президент Володимир Воронін відразу по тому, як було підраховано голоси, зробив цікаву заяву — що «нам вдалося не допустити контрреволюції» і що «революція в Молдові відбулася ще в жовтні 2001 року». Воронін, якого цитує інформаційне агентство «Новости-Молдова», говорив також і про масоване втручання у виборчий процес. Саме через підозри в такому втручанні молдовські власті вислали з країни близько ста російських спостерігачів і 46 спостерігачів від Білорусі. Ще раніше спостерігачам від СНД було відмовлено в реєстрації — керівництво країни прямо вказувало, що цим спостерігачам воно не довіряє. Кишинів можна і зрозуміти: після заяв місій спостерігачів від СНД на тему нещодавньої виборчої ситуації в Україні питання довіри до них, м’яко кажучи, не стоїть. Висловлене в Москві здивування такими рішеннями молдовських властей переросло в погрози застосування санкцій (підвищення тарифів, ціни на нафту й газ).
Важко сказати, хто правий, хто винний. Можливо, молдовській владі не варто було робити настільки демонстративних кроків. Можливо, варто було принаймні переконати громадськість у щирості своїх намірів домогтися остаточного врегулювання у Придністров’ї. Можливо, варто було б і домогтися бодай чогось, що б нагадувало початок «молдовського економічного чуда» — тоді публікації про зв’язок Вороніна зі злочинністю, заяви про невідповідність дій молдовського керівництва міжнародним нормам тощо сприймалися б не інакше як запізніла спроба сили, яку найчастіше звинувачують у втручанні, зберегти обличчя.
Зараз президент Воронін заявляє, що в жодному разі не можна говорити про русофобію в Молдові, що країна не протиставляє свою політику російській. Реалії свідчать про інше: саме комуністи сьогодні наполягають на делімітаризації Придністров’я і залученні до врегулювання Європейського Союзу, саме комуністи проголошують «європейський вектор», саме комуністи виявилися не проти реанімувати ГУУАМ, який уже, здавалося, зусиллями попереднього українського керівництва не мав шансів на відродження навіть на папері.
Поки що Молдова продемонструвала два уроки. Перший з них — те, що президента можна обирати й у парламенті. Це все одно саме по собі не наближає країну, державу та суспільство до «європейських стандартів», проте суттєво зменшує можливості суспільства реагувати на ті чи інші дії державного керівництва. Другий урок — зовсім інший. Він у тому, що за кілька останніх років комуністи перестали мати що-небудь спільне, окрім назви, з групами, які очолюють у Росії товариш Зюганов, в Україні — товариш Симоненко. Можливо, йдеться про народження націонал-комуністичної сили, можливо — про мімікрію номенклатури, можливо — про поступову появу дійсно лівої політичної сили, яка при цьому націлена на проведення державницької й незалежної від інших країн політики. Щоправда, тут варто нагадати, що позицію комуністів багато в чому формував особисто президент Воронін, який після 2003-го став фактичним опонентом до традиційної політики Росії, перестав підтримувати гасла запровадження російської мови, зате почав вимагати виводу з Придністров’я російських миротворців.
Основні політичні скандали у Молдові ще попереду. Зокрема блок «Демократична Молдова» вже заявляє про те, що не братиме участі у виборах президента й вимагатиме проведення повторних виборів. Друге малоймовірне. Перше може на певний час спровокувати складнощі, а то й кризу. Але навряд чи надовго.
Своїх союзників поза Молдовою Воронін уже фактично назвав — це президенти Ющенко та Саакашвілі. Теж, можливо, ненадовго. Проте об’єктивно Молдова справді не в змозі самостійно вирішити проблему Придністров’я, як і Грузія — проблеми Абхазії та Південної Осетії. І якщо говорити об’єктивно, загоювання цих ран, успадкованих від СРСР, не в інтересах сучасного російського керівництва.
