Назустріч «Великій Європі»
Згідно з текстом європейської угоди з безпеки, підписаної 2003 року, «до інтересів Європейського Союзу входить створення сприятливих умов для утворення біля його кордонів кільця благополучних країн, з якими можна тісно і плідно співробітничати». Сьогодні Єврокомісія детально розробляє цей принцип у своїй політиці в рамках «Ініціативи Великої Європи».
Але така ініціатива не може бути успішною, допоки вона залишається всередині брюссельської бюрократії. Ця ініціатива має стати політичною. Євросоюзу необхідно тримати зв’язок зі своїми економічно менш розвинутими сусідами. Для Європи це життєво важливо, але без політичної та фінансової підтримки тут не обійтися.
Наймогутніший інструмент впливу ЄС на розвиток політики й економіки сусідніх країн — це перспектива їхнього членства. Але, на жаль, проблеми нинішнього укрупнення ЄС роблять нереальними пропозиції членства іншим країнам, крім тих, які розглядаються нині — Болгарії, Румунії, Туреччини і, можливо, балканських країн.
Раніше шлях до членства визначала Угода про приєднання. Відмінною рисою країн Східної та Південної Європи була відсутність багатьох атрибутів, необхідних для членства. Ініціатива Великої Європи покликана допомогти в їхньому створенні. Угода про приєднання, хоча й бажана, може бути неадекватною, як засвідчив досвід Євросоюзу на Балканах.
Спочатку ЄС узяв правильний курс на Балканах: зближуючи країни з Євросоюзом, він робив їх ближчими одна до одної. Міністри закордонних справ оформили цю ідею у Пакт про стабільність. Але міністри фінансів відмовилися його фінансувати — тож пакт залишився оболонкою без реального наповнення.
Ідею підхопила Єврокомісія і виклала її як двосторонню Угоду про стабільність і приєднання, — і початкову ідею регіонального примирення загубили. Як наслідок, успіхи на Балканах вкрай малі, про що свідчать нові заворушення в Косовому та Сербії.
Ініціатива Великої Європи від початку гарна тим, що визнає, що відносини між ЄС та його сусідами по суті є асиметричними. ЄС мусить допомогти розвитку демократії в сусідніх країнах, не чекаючи або не вимагаючи взаємних поступок.
Однак ЄС має чекати й вимагати прогресу та будувати свою допомогу так, щоб дiйсно допомогти цим країнам. Зумовленість — не краще слово для опису цих відносин, оскільки це має на увазі, що умови слід виконати до надання допомоги з боку Євросоюзу. Але сьогодні ЄС мусить взяти ініціативу на себе; від поступок можна буде відмовитися, якщо ці очікування не виправдаються.
Це означає, що політика ЄС має залежати від конкретної країни. Бажано створити спільні з країнами робочі групи, прийняти, оцінити й поправити план дій. Єврокомісія вже готує такі плани. Їм треба додати більше життя.
Між східним і південним напрямками роботи ЄС є важливі відмінності. Особисто я маю справу з країнами-сусідами на Сході, тому обмежу свої зауваження цим регіоном.
Схід Великої Європи — це «близьке зарубіжжя» Росії. І якщо ЄС не може запропонувати їм членство в союзі, то Росія радо прийме їх в оновлену імперію. Тому в ЄС мають бути стимули важливіші, ніж тиск, який чинить Росія.
Знайти такі стимули не складно: простий доступ до спільного ринку Європи, пільговий візовий режим, сприятливі умови для праці та імміграції, доступ до капіталу, культурні зв’язки, технічна допомога. Передбачається, що в бюджеті Союзу не буде коштів на Велику Європу до 2007 р. Але була б мета — кошти знайдуться. Така ініціатива — приваблива альтернатива політиці адміністрації Буша з поширення демократії військовим шляхом.
Я заснував фонди «Відкрите суспільство» в усіх країнах колишнього СРСР. Вони роблять у малому масштабі те, що у великому масштабі має робити Ініціатива Великої Європи: сприяти розвитку демократії, підтримуючи громадянське суспільство і водночас працюючи, наскільки можливо, з урядами цих країн. Чим менш сприйнятлива влада, тим важливіше підтримувати розвиток громадянського суспільства. Таким самим принципом мусить керуватися і ЄС. Складова громадянського суспільства має входити до кожного плану дій.
Конкретні плани дій потрібні ще до схвалення Ініціативи Великої Європи. Незабаром вибори в Україні та Молдові, і притаманні виборам зловживання наростають. Цілком можливо переконати уряди цих країн приборкати таку поведінку, запропонувавши їм значну підтримку.
Мирна революція у Грузії ніде, схоже, не повториться, але сусідні режими занервували. Їх треба переконати в тому, що посилення влади закону й інститутів демократії піде їм на користь. Грузії ж потрібна максимальна підтримка, що потребує плану дій, відмінного від інших таких планів.
Лише Білорусь, як здається, далека від звільнення; але уявне може бути лише таким. Поведінка президента Олександра Лукашенка обурлива, і це уможливлює зміну режиму. Країни ЄС засудили спробу Лукашенка звільнити ректора престижного Європейського Гуманітарного університету та вжили інших заходів, що ослаблюють його позицію.
На жаль, політичні умови в Росії погіршуються. Після періоду хаосу Росія втрачає й ті нечисленні атрибути відкритого суспільства, які вона мала. Не надавши Росії істотної допомоги, Захід, таким чином, втратив свій політичний вплив. Кращий спосіб сприяння відкритості — посилити комерційні й економічні зв’язки, але припинити вважати Росію народжуваною демократією. Для ЄС дедалі важливішою стає активніша участь у житті своїх сусідів, чия політична орієнтація не усталилася остаточно.
