Непросте сусідство

Відносини України і Румунії є доволі складними. Досі нерозв'язаним питанням залишається делімітація континентального шельфу та виняткових економічних зон двох країн у Чорному морі. З цього приводу країни з'ясовують відносини у Міжнародному Суді ООН. Раніше «День» подавав уже точку зору румунської сторони на вирішення спірних питань у інтерв'ю посла Румунії в Україні Траяна ЛАУРЕНЦІУ- ХРИСТЯ. Тепер читачі мають можливість почути точку зору української сторони. Чому спірні питання у відносинах між Бухарестом і Києвом не вирішуються на двосторонньому рівні? Чому Верховна Рада України надала острову Зміїний статус населеного пункту? Чи є чому повчитися в Румунії на шляху інтеграції України до євроатлантичних структур? Чи вплинуло входження Румунії до Європейського Союзу на двосторонні відносини між Києвом і Бухарестом? Про це в ексклюзивному інтерв'ю «Дню» — Надзвичайного і Повноважного Посла України в Румунії Юрія МАЛЬКА.

СПІРНІ ПИТАННЯ І ЦИВІЛІЗОВАНИЙ ПРОЦЕС ДЕЛІМІТАЦІЇ

— Цього року відзначається 15 років встановлення дипломатичних відносин між Україною та Румунією. Чи є привід святкувати таку дату? Адже досі об'єктом суперечки між нашими країнами залишається делімітація континентального шельфу та виняткових економічних зон двох країн у Чорному морі. Чому, на вашу думку, ця проблема не вирішується вже майже десять років? Договір, у якому все це передбачалось, був підписаний у 1997 році.

— Хоча 15-та річниця встановлення дипломатичних відносин між Україною та Румунією і не може претендувати на статус ювілейної, вона надає нам можливість сформулювати певні оцінки, дати характеристику існуючим тенденціям розвитку українсько-румунських двосторонніх відносин і на цій основі планувати їх подальшу розбудову. Контекст вашого запитання розумію як бажання дізнатися про те, чи є підстави вважати цей розвиток позитивним з огляду на існуючі проблеми. Чи не слід визнати, що саме двосторонні проблеми є домінантою у наших стосунках і саме вони визначають їх загальний клімат.

Річ у тім, що сучасна історія практично не знає прикладів, коли б дві сусідні держави не мали якихось спірних питань, суперечностей, різних поглядів на ті чи інші аспекти, що становлять спільний інтерес. Україна і Румунія не є винятком. Події ще досоціалістичного та й соціалістичного періоду залишили нам у спадок низку питань, які потребують свого вирішення. Але хочу категорично наголосити на тому, що не вони, а наше спільне прагнення до порозуміння, до досягнення в обох державах дійсно європейських стандартів демократії і добробуту, ідентичні або дуже близькі погляди на більшість проблем світового і регіонального масштабу визначають цілком позитивний характер розвитку українсько- румунських стосунків як сьогодні, так і на осяжну перспективу.

Хіба понад п'ятдесят чинних двосторонніх договірно-правових документів, які укладені після встановлення дипломатичних відносин і регулюють найрізноманітніші сфери нашого двостороннього співробітництва, або ж інтенсивні регулярні та дуже плідні контакти між президентами і міністрами закордонних справ наших держав не є доказом і яскравим підтвердженням цієї тези?

Що ж до конкретної проблеми делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон у Чорному морі, то причиною її багаторічної невирішеності стала надто велика розбіжність сторін, яка не дозволила впродовж тривалого двостороннього переговорного процесу зблизити їхні позиції до взаємоприйнятих параметрів. Нині ж ми знаходимося у декількарічному періоді підготовки до розгляду цієї справи у Міжнародному Суді ООН.

При цьому немає жодних підстав вважати, що час, витрачений на переговори і підготовку до суду, є занадто довгим. Він є таким, як того вимагають обставини. Він має бути таким, щоб на кожному етапі і Україна, і Румунія були впевнені, що в контексті справи про делімітацію ними робиться усе від них залежне для захисту національних інтересів.

Отже, відбувається нормальний цивілізований і у повній відповідності до вимог міжнародного права процес, остаточна крапка у якому буде поставлена за допомогою вердикту Міжнародного суду ООН. Тобто, за допомогою найвищої міжнародної судової інстанції.

ПЕРЕДУМОВИ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТСЬКОЇ КОМІСІЇ

— Здається, також немає прогресу в ініціалізації спільної комісії президентів Румунії та України. З чим це пов’язано?

— Не можу погодитися з думкою про відсутність прогресу у започаткуванні діяльності україно-румунської Спільної президентської комісії. Ініціюючи її створення і підписавши у лютому минулого року відповідний протокол, президенти України і Румунії окреслили структуру цього надзвичайного важливого для обох країн органу, найважливіші змістовні параметри його майбутньої діяльності. Усе це має перетворитися на юридично бездоганні й політично погоджені (як в середині кожної країни, так і між українською і румунською сторонами) регламенти самої комісії та її комітетів, переліки поточних і перспективних питань, які розглядатимуться кожним з її робочих органів. Нарешті, слід визначитися з персональним складом самої комісії, її комітетів, робочих груп тощо.

Повірте, усе це величезна за обсягом і складна за своїм змістом робота. Сьогодні можна з упевненістю казати, що вона входить у свою завершальну стадію і невдовзі ми станемо свідками того, що комісія діє, діє плідно й ефективно. Саме зараз для цього створюються усі необхідні передумови.

ОСТРІВ ЗМІЇНИЙ ЯК ЧАСТИНА СУВЕРЕННОЇ ТЕРИТОРІЇ

— До речі, як ви гадаєте, чи правильно поступила Верховна Рада, змінивши на початку лютого статус острова Зміїний? Чому румунська сторона, яка наголошує, що не оспорює того, що цей острів знаходиться під суверенітетом України, хоче домогтися визнання цієї частини української території скелею?

— Мабуть, послу України в Румунії недоречно давати оцінку діям Верховної Ради України. Але, щоб не уникати відповіді на конкретне запитання, наведу короткий коментар iз цього приводу. Ухваливши постанову про присвоєння населеному пункту Кілійського району Одеської області найменування селище Білий, що знаходиться на о. Зміїний, орган законодавчої влади нашої держави реалізував своє конституційно закріплене повноваження стосовно найменування населених пунктів. Він юридично закріпив факт існування на острові Зміїний населеного пункту. А у поєднанні з роботами, які здійснюються з його облаштування, поліпшення умов життя його мешканців, це свідчить про реалізацію Україною свого суверенного права здійснювати адміністративно-територіальне управління та господарську діяльність на всій своїй території. Острів Зміїний є частиною такої території, а отже це право його повністю стосується.

Румунська сторона, не ставлячи під сумнів суверенітет України стосовно острова Зміїний, дійсно наполягає на тому, що він не є островом і повинен характеризуватися як скеля. Саме у такий спосіб вона хоче заперечити право Зміїного на континентальний шельф та виключну економічну зону. Але таке наполягання має сприйматися лише як позиція Румунії в контексті підготовки до розгляду Міжнародним судом ООН справи про розмежування континентального шельфу і виключної морської економічної зони між Україною та Румунією.

Вона не впливає і не може впливати на позицію України, яка має всі підстави наголошувати на наявності усіх необхідних ознак для визнання Зміїного островом, що має право на свої територіальні води, континентальний шельф і виключну економічну зону. І, як про це вже говорилося вище, саме Міжнародний суд ООН має ухвалити остаточне рішення про вищезгадане розмежування.

«І В УКРАЇНІ, І В РУМУНІЇ СУСПІЛЬСТВА ШВИДКО ПОЗБАВЛЯЮТЬСЯ СТАРИХ СТЕРЕОТИПІВ І ФОБІЙ...»

— Чи не вважаєте ви чинником негативного впливу на двосторонні відносини роботи України з поглиблення і введення в експлуатацію судоплавного каналу Дунай—Чорне море? Як ви гадаєте, чому в принципі, багато проблем, які існують між Україною та Румунією, і зокрема названих вище, не вдається вирішувати за принципами добросусідства?

— Знаєте, зміст і контекст ваших запитань, як мені це здається, має створити у читача певну атмосферу тривоги, стурбованості тим, як розвиваються україно-румунські відносини. У останньому, наприклад, запитанні міститься апріорне припущення того, що існуючі між нашими державами проблеми не вирішуються за принципами добросусідства. Але таке твердження є абсолютно помилковим. Або ми по-різному розуміємо, що таке принципи добросусідства.

Хіба характер дій, які вживаються Україною та Румунією з відстоювання кожною стороною своєї позиції чи то у питанні розмежування континентального шельфу і виключної економічної зони, чи то з проблеми відновлення Україною Глибоководного судноплавного ходу Дунай — Чорне море, можна назвати таким, що виходить за межі добросусідства? Так, проблеми існують. Так, для їх вирішення потрібен значний час — роки, подекуди десятиліття. Але не помічати того, що протягом останніх років наші двосторонні взаємини мають дуже позитивну динаміку розвитку — у політичній, економічній, інших сферах було б серйозною помилкою.

Ви питаєте, чи не впливає негативно на двосторонні відносини проблема відновлення ГСХ Дунай—Чорне море, чи, скоріше, я б сказав проблема ставлення румунської сторони до такого відновлення. Негативна відповідь була б неправдою. Але головні акценти мають бути розставлені інакше. Головна думка, яку, можливо повторюючись, я хотів би донести до читачів вашого поважного і, з моєї точки зору, сучасного, цікавого видання, полягає в тому, що не окремі чи взяті у своїй сукупності проблемні питання визначають суть сьогоднішнього етапу розвитку україно-румунських взаємин. Цей етап характеризується тим, що і в Україні, і в Румунії суспільства швидко позбавляються старих стереотипів і фобій, виявляють підвищений позитивний інтерес одне до одного, готовність співпрацювати в усіх можливих сферах. Маргінальні течії, ідеологія яких побудована на конфронтаційних підходах втрачають свої позиції, відходять у минуле.

Як на мене, засоби масової інформації в обох країнах мають якнайактивніше підтримати ці процеси.

«...РУМУНСЬКИЙ ДОСВІД ІНФОРМУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ ПРО НАТО МОЖЕ БУТИ КОРИСНИМ ДЛЯ УКРАЇНИ»

— Румунія тривалий час є членом НАТО. Як ви вважаєте, що з румунського досвіду може бути корисним Україні в сенсі інформування населення про Альянс і переконування українського народу в доцільності вступу до цього блоку? До речі, чи питав румунський уряд у народу згоду на вступ у НАТО?

— Почну з останньої частини вашого запитання. У жовтні 2003 року в Румунії був організований загальнонаціональний референдум щодо внесення до конституції країни змін і доповнень, які стосувалися багатьох питань внутрішньої та зовнішньої політики держав. За його результатами до Основного закону, серед інших доповнень, парламентом були внесені нові статті, якими передбачений вступ Румунії до ЄС і НАТО. Оскільки відповідне положення набуло конституційного статусу і, враховуючи також відсутність в країні політичних сил, які виступали б проти інтеграції Румунії до Північноатлантичного альянсу, жодних додаткових ініціатив стосовно організації окремого референдуму з питання вступу до НАТО не висувалося. Нагадаю, що офіційна церемонія прийняття Румунії до Альянсу відбулася у травні 2004 року.

Незважаючи на цілком позитивне ставлення усіх політичних сил, населення в цілому до євроатлантичних устремлінь країни, румунською владою приділялася значна увага організації потужної роз’яснювальної роботи. Наприклад, протягом передвступного періоду на найпопулярніших телевізійних каналах були організовані цикли передач «НАТО — нині!», «Досьє нашої інтеграції», «Румунія і НАТО», які надавали можливість отримати якомога повнішу інформацію про сам Альянс, про перебіг подій, пов’язаних із вступом до нього Румунії, задати запитання і отримати на них вичерпні відповіді провідних фахівців.

У циклі телевізійних передач «7 за НАТО» з відповідними роз’ясненнями перед телеглядачами виступили сім міністрів закордонних справ Румунії, які обіймали цю посаду в період після 1989 року.

Наведені приклади, як уявляється, дозволяють зробити однозначний висновок про те, що румунський досвід інформування населення про Північноатлантичний альянс може бути корисним для України.

«IЗ БОКУ РУМУНІЇ БУЛИ ДОКЛАДЕНІ ТИТАНІЧНІ ЗУСИЛЛЯ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ДОВЕСТИ ОБ’ЄДНАНІЙ ЄВРОПІ СВОЮ СПРОМОЖНІСТЬ ДОЛАТИ ТРУДНОЩІ, ВИПРАВЛЯТИ ПОМИЛКИ»

— Багато експертів стверджували, що Румунія не готова до вступу в ЄС і фактично була прийнята в це об’єднання завдяки підтримці Франції. Ви перебуваєте в цій країні, і чи можете ви сказати, що Румунія дійсно не була готова до вступу в ЄС? Чого нам, можливо, треба повчитися в Румунії, щоб заручитися підтримкою старожилів ЄС у нашому прагненні вступити до євроспільноти? Чи можна розраховувати, що Бухарест підтримає нашу країну як на шляху в ЄС, так і в НАТО?

— Нехай твердження деяких експертів про неготовність Румунії до вступу в ЄС залишається на їхній совісті. Можна дійсно констатувати, що шлях цієї держави до Євросоюзу був аж ніяк не безхмарним. Непростим виявився процес ратифікації відповідного Договору в парламентах держав- членів ЄС. Остання доповідь Європейської комісії щодо готовності приєднання країни до співтовариства засвідчила, що не з усіх дисциплін Румунія склала іспит на «відмінно». Але хочу засвідчити, що з її боку були докладені титанічні зусилля для того, щоб довести об’єднаній Європі свою спроможність долати труднощі, виправляти помилки. Тому остаточне позитивне рішення стосовно набуття Румунією (як і Болгарією) статусу повноправного члена Євросоюзу уявляється цілком логічним і справедливим. Перебуваючи у цій країні, ми відчули щиру й непідробну радість, атмосферу величезного, грандіозного свята, яке поширювалося на всі вікові категорії і соціальні верстви румунського населення у зв’язку з вступом країн до ЄС 1 січня 2007 року.

Одночасно ми маємо констатувати, що в румунському суспільстві чітко усвідомлюється необхідність продовження роботи над виправленням ситуації у тих сферах, щодо яких на передвступних європейських екзаменах Румунії були виставлені «червоні прапорці». Йдеться, зокрема, про такі сфери, як реформи в галузі юстиції, боротьба з корупцією, деякі аспекти реформування сільськогосподарської галузі.

І можна бути впевненими, що відповідні структури наполегливо працюватимуть над вирішенням цих проблем. Тут розуміють, що у разі виявлення відсутності прогресу, з боку Євросоюзу до Румунії будуть застосовані жорсткі санкції, які тягнутимуть за собою суттєві негативні фінансові наслідки.

Важливо було б підкреслити, що, як і у випадку з НАТО, від самого початку євроінтеграційні прагнення Румунії підтримувалися усіма політичними силами, усіма верствами населення країни, був продемонстрований потужній загальнонаціональний консенсус.

Враховуючи дуже схожі соціально-економічні стартові позиції України та Румунії на початку 90 хроків минулого століття, румунський досвід щодо реалізації євроінтеграційних прагнень є для України надзвичайно корисним. Цей досвід є багатоаспектним. Він стосується і реформування владних структур в інтересах досягнення кінцевої мети (наприклад, утворення в системі органів виконавчої влади міністерства європейської інтеграції), і суті передвступного переговорного процесу з Європейським Союзом, і приведення національного законодавства у відповідність до європейського, і проведення глибоких реформ в економічній, правоохоронній тощо сферах, і багато-багато інших питань життєдіяльності країни.

На всіх рівнях румунського суспільства, починаючи від вищого політичного керівництва, членів уряду, керівників місцевих органів влади і до пересічних громадян демонструється повна і беззастережна підтримка європейським і євроатлантичним інтеграційним прагненням України. При цьому йдеться не тільки про політичне декларування такої підтримки, а про готовність поділитися накопиченим у цій сфері досвідом. Румунські колеги цілком справедливо наголошують на тому, що вивчаючи цей досвід, Україні слід звернути особливу увагу на його негативні аспекти, на помилки, яких не оминула румунська сторона, на те, яким чином долалися труднощі на шляху до членства в ЄС і НАТО.

«НАБУТТЯ РУМУНІЄЮ ЧЛЕНСТВА В ЄВРОСОЮЗІ ЯК ПОЗИТИВНИЙ ФАКТОР РОЗШИРЕННЯ БАЗИ СПІЛКУВАННЯ І СПІВПРАЦІ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄС...»

— До речі, чи вступ Румунії в ЄС не викликав негативних наслідків в україно-румунських відносинах? Чи не виникли якісь додаткові обмеження для українців чи українських компаній?

— Ні, не викликав. Більше того, ми розглядаємо набуття Румунією членства в Євросоюзі як позитивний фактор розширення бази спілкування і співпраці між Україною і ЄС в контексті подальшого розвитку нашого співробітництва з важливою для України сусідньою державою — Румунією.

Вищезазначене, цілком зрозуміло, не означає, що, наприклад, суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності в Україні не повинні брати до уваги ті зміни у механізмах реалізації торговельно-економічних україно-румунських відносин, які випливають iз фактора членства Румунії в ЄС. До таких змін я б відніс, по-перше, те, що віднині і на Румунію розповсюджується правило постачання до неї тільки тієї української продукції, яка виготовлена згідно з європейськими нормами. Для багатьох українських експортерів це не є новиною і, протягом останніх 7-8 років багато українських компаній успішно вирішували проблеми як підвищення якості продукції, так і відповідної сертифікації виробництва.

По-друге, як відомо, в Європейському Союзі діють певні тарифні та кількісні обмеження щодо деяких категорій українських товарів. Незважаючи на визнання ринкового статусу української економіки, Європейська комісія залишила за собою право встановлення так званого захисного мита, з урахуванням енергетичної складової собівартості української продукції. Такі обмеження діють, зокрема, на трубну продукцію українського виробництва.

Стосовно дії кількісних обмежень на деякі види металопрокату, то основна проблема полягає у тому, що Україна досі не є членом ВТО, після вступу до якої згадані кількісні обмеження автоматично анулюються.

— Ваш румунський колега в інтерв’ю «Дню» сказав, що наші двосторонні економічні відносини не відповідають наявному потенціалу. Як ви гадаєте, що заважає цьому?

— Почну все ж таки з позитиву, зазначивши, що у минулому році товарообіг між Україною та Румунією вперше після 1991 року перевищив один мільярд доларів США. За обсягами експорту до Румунії, який у минулому році склав 707,6 млн. доларів США, Україна посідає чотирнадцяте серед сорока найважливіших зовнішньо-економічних партнерів Румунії, випереджаючи таких її регіональних сусідів, як Болгарія, Сербія, Словенія та Греція.

У тому ж 2006 році Україна стала найбільшим серед країн СНД імпортером румунських товарів, з обсягом імпорту 424,3 млн. доларів США, випередивши вперше Молдову та РФ.

Отже, ми маємо цілком позитивну динаміку і тенденції щодо обсягів нашого товарообігу. Стосовно ж досі невикористаних можливостей, то я б звернув увагу на доцільність розширення номенклатури товарів взаємної торгівлі. Варто, зокрема, визнати, що поставки до Румунії високотехнологічної продукції українського виробництва залишаються незначними. Надто повільними уявляються кроки сторін щодо реалізації взаємовигідних проектів в енергетичній сфері. Слід подивитися на можливості активізації інвестиційної діяльності.

Констатуючи у зв’язку з цим корисність започаткування та розвитку системної співпраці на рівні торговельно-промислових палат (з української сторони досить активну діяльність на румунському напрямку розгорнули ТПП України, деякі регіональні палати, зокрема Чернівецької, Закарпатської, Херсонської областей), слід, як уявляється, суттєво розширити географію зв’язків по лінії палат, що дозволило б суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності набагато краще орієнтуватися стосовно взаємних потреб і можливостей.