Нерівність по-американськи
Найбагатший виборчий округ по виборах до Конгресу США — це так званий «багатий» район Нью-Йорка — верхній Іст-Сайд, де річний доход на душу населення становить 41151 долар. Найбідніший округ по виборах до Конгресу — це округ у Лос-Анджелесі, де живуть переважно емігранти з Латинської Америки, і де доход на душу населення становить 6997 доларів на рік. 1973 року 20% найбідніших американських сімей мали середній річний доход 13240 доларів (у нинішніх доларах); 2000 року середній доход 20% найбідніших сімей був таким самим: 13320 доларів. На противагу цьому 5% найбагатших сімей Америки в 1973 році мали середній річний доход на душу населення 149840 доларів США, а в 2000 році п’ять відсотків найбагатших мали середній доход 254840 доларів. Зростання нерівності було досить великим, якщо враховувати той факт, що збільшення доходів на 2/3 у заможних сімей за цей час супроводжувалося лише 10% зростання доходів у сімей із середнього класу та відсутністю приросту у найбідніших сімей.
Що найбільше дивує сторонніх з приводу нерівності в Америці, що лише небагато американців з цим незгодні. Без сумніву, суспільство з таким перекосом у розподілі доходів перебуває в гіршому становищі порівняно з суспільством, в якому доходи розподіляються більш рівномірно. Додаткові 10000 доларів на рік незначно вплинуть на добробут мультимільйонера, в той час як відсутність тих же 10000 на рік дуже сильно вплине на рівень життя середнього класу.
Якщо слідувати утилітарному принципу нобелівського лауреата Джеймса Бьюкенена, згідно з яким оцінку соціального благополуччя суспільства потрібно робити, уявляючи собі, наскільки рівні шанси ви маєте бути багатими або бідними, то легко зрозуміти, що суспільство, де є більша рівність, має більший набір соціальних та економічних регулюючих механізмів, що забезпечують цю рівність. Звідси легко перейти до наступної думки — доти, поки перерозподільні податки не уповільнюють економічне зростання — за зростання нерівності, обов’язком уряду є обкладати податками багатих і переводити ці гроші бідним, для того, щоб компенсувати це зростання.
Однак основні політичні сили досі не закликали до того, щоб зробити податок на доходи прогресивнішим. Справді, навіть ліве крило основних політичних сил, що беруть участь в обговоренні цієї проблеми, лише закликає забезпечених американців до того, щоб вони зробили свій «справедливий» внесок в оплату витрат на утримання уряду. Одного з кандидатів на нещодавніх виборах до Сенату США Ерскіна Баулза з Північної Кароліни (в минулому голову адміністрації президента Клінтона) вважали дуже авантюрним не за те, що він запропонував збільшити перерозподільні податки, а за те, що він лише запропонував федеральному уряду приділити більше уваги питанню оплати ліків, що відпускають за рецептом, а не подальшому зменшенню найвищих граничних податкових ставок. Що з цього вийшло? Баулз програв на виборах.
Практично жоден політик з основних політичних партій Америки не заперечує скасування податку на спадщину, політичного ходу, який призведе до ще більшої концентрації багатства без зустрічного зростання з боку пропозиції. Як одного разу написав помічник президента Клінтона з економічної політики Джин Сперлінг, помічникам конгресменів, які говорять конгресменам, що скасування податку на спадщину «коштуватиме десятки мільярдів доларів, а принесе вигоди тільки кільком тисячам сімей», відповідають «можливо й так, але я думаю, що я всіх їх зустрічав на моїй останній акції із збору грошей на благодійні цілі».
І це не так, що вражаюче збільшення нерівності доходів було необхідною умовою швидкого зростання економіки. Зрештою, основний приріст відбувався між 1973 і 1995 роками — у період, коли темпи економічного зростання в Америці були нижчі, ніж будь- коли, починаючи з часів великої депресії. Не можна також стверджувати, що доходи середнього класу були досить великими, щоб основна маса виборців великодушно ставилися до того, що відбувалося в колах великих комерсантів: адже за останні п’ять років приріст доходів тих, хто не входить до еліти, був настільки мізерним, що дуже складно стверджувати, що люди зараз живуть краще, ніж жили їхні батьки.
То чому ж в американців не зростає почуття тривоги, коли в їх країні збільшується нерівність доходів? Частково, причина полягає в тому, що більшість американців не усвідомлюють того, що відбувається. Одне з опитувань виявило, що 19% американців вважають, що за своїми доходами вони входять до 1% найбільш забезпечених людей — а 20% сподіваються колись увійти до цього 1%. Глибоко в серці американської ідеології та культури є ряд переконань: переконання в тому, що майбутнє буде кращим, ніж теперішні часи; що всі свої досягнення ти робиш своїми руками; що кожна людина повинна покладатися тільки на себе, а не на державу; що люди можуть перетнути океани й гори, щоб зробити своє життя кращим; і що ті, хто досягає успіху, роблять це не за рахунок везіння та корупції, а завдяки ретельному плануванню й виробництву. Ці переконання не сприяють встановленню соціальної демократії.
Протягом двох поколінь, починаючи з 1933 р., створювалося враження, що в Америці існує соціальна демократія західноєвропейського стилю. Шок великої депресії та відповідь Рузвельта на неї у вигляді «Нового Курсу», можливо, пояснює це дуже «неамериканське» ставлення до перерозподілу в ту епоху. Але тим, кому було 10 років, коли було обрано Франкліна Рузвельта, зараз вже вісімдесят. Спогади про велику депресію поступово зникають. Таким чином, зараз складається враження, що більш стара і більш стійка американська ідеологія, культура і політекономія — так званої «позолоченої доби» — знову заявляє про себе. І нерівність здається такою ж американською, як яблучний пиріг.
Дж. Бредфорд ДЕЛОНГ, професор економіки в університеті Каліфорнії в Берклі і колишній помічник міністра фінансів США
